Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

Уся ця історія була зав’язана на помаранчевих шаликах. Він розповів, що забалакався з дівчиною про революцію, про те, як вони з’ясували, що проґавили свою чергу на літак, як батько схопив їхні паспорти та намагався вирішити питання або з візами, або з квитками, і це йому вдалося. Їй конче необхідно було саме сьогодні бути в Києві, і батько це забезпечив, витратив свої гроші, нерви. Я пишався ним. Навіть видав на честь батька індіанський войовничий клич. Мій батько – супергерой! Я про це знав давно, відтоді, як він викликав мене підлітком до Америки і ми мандрували на старому фургоні Диким Заходом, втрапляли в халепи, особливо в ковбойських пабах, але батько завжди все вирішував і рятував наші дупи. Мабуть, саме тоді ми і перетворилися на людей, близьких по-справжньому. Можливо, якраз у тодішні п’ятнадцять років я відчув, що таке родина, що насправді стоїть за цим словом.

«Слухай, я стільки розповідаю, а я ж можу тобі її показати, вона – фантастична дівчина, чесно. Зараз-зараз, я її зняв, коли ми летіли». Батько захоплювався фотографуванням. «Поглянь! Як тобі?» На мене дивилася шатенка в помаранчевому светрі, волосся її було забрано. Низькуватий лоб, темні очі; дивно, але синці під очима їй пасують. Втаємничують її. Смаглява; темні, але ненафарбовані губи. Скільки їй років, збагнути було важко. Симпатична. Я так і сказав: «У принципі симпатична. Вона що, з Балкан?» – «Ні, місцева, але в неї є якась циганська кров». – «Правда, гарненька. Познайомиш?» – сам не знаю, чого я таке бовкнув. Напевне, тоді вона мені сподобалася чи просто треба було щось сказати. «Аякже!» – батько випромінював задоволення.

«Знаєш, із нею мені було дуже просто. Я почав їй розповідати всілякі історії зі свого життя, одні вигадував, інші були насправді. Робив це, щоб розважити її, щоб вона припинила плакати. Я бачив, як вона може плакати. І подумав, що якщо зараз знову буде істерика, я цього не зможу витримати, ти ж знаєш, як на мене діють дівочі сльози… А потім я усвідомив, що мені самому хочеться все їй розповідати. Ти тільки подумай! Вона набагато менше патякала, ніж я. Дотепна, уважна. До речі, сказала, що обов’язково поверне мені гроші. Хоча я почуваю провину в тому, що ми проґавили літак. Це я забив їй голову своїми запитаннями. Можливо, ми повечеряємо завтра, вона сказала, що винна мені вечерю. А я сказав, що завинив їй обід, бо те, чим нас годували в літаку, хоча й коштувало 500 євро, було схоже на пайок для біженців, але не на обід». Я бовкнув тоді, що це класно і незвичайно – зустріти людину, якій хочеться розповісти дещо про своє життя. Навіщо я це ляпнув? Я ж не знав, що він незабаром пригадає мені ці мої слова і чути їх мені буде огидно. Як я міг таке сказати? Обмежений бовдур.

«Слухай, я запросив Шу в гості. Ти не хвилюйся, нічого не готуй, не купуй, усього цього не треба, я просто хочу, щоб ви познайомилися. Ми самі все принесемо, вже обговорили меню, це буде сюрприз, але тобі сподобається!» – «Що-що? Що ще за Шу?» – зашокався я, наче старий в кашлю або бугай в очереті. Батько зазвичай спілкувався з людьми різних національностей, але взяти і притягти додому на вечерю незнайомого китайця? Ще й каже, щоб я нічого не готував… Та я не микитрю нічого в китайській кухні, курчат вони солодких люблять та солоні тістечка, чи то не вони? Батько стрекотів, наче з кулемета: «Шу, а не що! Я ж тобі розповідав про неї. Не гальмуй! Усе тобі треба пояснювати, Містере. Я маю на увазі Олександру, зву її Шу, це від Шурки. Слухай, якщо в тебе є час, можеш дістати червоні маки?» «Цукерки?» – нарешті зреагував я. – «Ні, квіти, вона дуже любить. А я ж не знаю, чи можна в Києві таке знайти, а мені б хотілося, у Вашингтоні я б запросто, а тут…» Квіти, Шу, о Боже мій. Та він так ніколи не розмовляє!

Шу, Олександра. Ну авжеж, я пам’ятаю, як можна забути її? Поміж осіб жіночої статі більше за цю Шу емоцій у батька викликали тільки улюблена акторка Жульєт Бінош та Юлія Тимошенко. І що значить «познайомитися»? У якому це сенсі? Як із ким? У якій якості? Невже він тоді сприйняв мої слова буквально? Чорт мене забирай, чому я не сказав йому тоді, що в мене вже є дівчина, якщо він має на увазі саме таке знайомство? А тепер через моє замовчування реальності складається ідіотична ситуація.

«Батьку, слухай, може, повечеряємо не вдома, а вийдемо десь у кав’ярню? І взагалі може виникнути незручність, я тобі цього не сказав, але в мене є… Що ти кажеш?» Він говорив про те, що ніколи не думав, що йому буде так легко і радісно знайомити мене з жінкою, яку він кохає… А потім почав верзти серіальні дурниці, мовляв, узагалі ніколи не думав, що таке на старості років може з ним трапитися, що взагалі таке буває, що він відчуває спорідненість душ, що йому надзвичайно цікаво навіть спостерігати за тим, як вона рухається, як говорить, як зачісує волосся. «Ти розумієш, вона ж виглядає такою юною, я подумав, що ви однолітки, навіть хотів, щоб ви зійшлися, бо вона чудова і ти в мене орел, аж потім з’ясувалося, що їй за тридцять. Тридцять три роки. Вона сказала, що я хочу зробити з неї педофілку, ми так сміялися. І їй подобаються чоловіки, які хоча б трохи старші за неї, а я ж старший! Та це чудо, малий!»