Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

А можливо, усе сталося тоді, коли він описував, як побачив схибленого комп’ютерника, який голим намотував кола довкруж будинку в капцях та в розіпнутому халаті, що волочився за ним, наче павичів хвіст, і дівочим голосом верещав матюки на мотив пісні з кінострічки про Червоний Капелюшок. Так той дивак знімав стрес.

А він тоді саме приїхав до США на запрошення однієї компанії, й аж тут виявилося, що компанією був один хитродупий американський чолов’яга, який за безцінь найняв геніальних радянських комп’ютерників, годував їх власним коштом, платив двадцять доларів на тиждень і не випускав із хати, де всі вони працювали та мешкали. У напакованому комп’ютерами будинку, що стояв на відлюдді, оселили десятеро комп’ютерників із Москви, Пітера та Києва. З цього й почалася його американська історія. Перші американські враження.

Ні, це, мабуть, сталося, коли він ділився історією про те, як з’їздив на екскурсію до Одеси. Існувала тоді така штука, як екскурсійна передплата. Я пам’ятаю тільки газетну та журнальну, у 90-ті почула про бандитську «подпіску», а виявляється, було ще й таке. От він передплатив екскурсію до Одеси. Сподівався, що добряче там колобродитиме, бо ж загальновідомо: в Одесі мешкають дівчата з найдовшими в усьому Радянському Союзі ногами, таких іще можна було зустріти хіба в Таллінні, Харкові та Новгороді. Для підкорення довгоногих красунь він вдягнув файний костюм, краватку та взяв кілька змінних сорочок. Ще кинув у сумку шкарпетки, щоб змінювати щодня, а не прати, та презервативи.

Річ у тому, що ця екскурсія виявилася не зовсім екскурсією, а туристичним походом. Складно собі уявити, що подумав чоловік, який відповідав за турпохід, коли побачив цілий автобус ідіотів у випрасуваних костюмах, шовкових шкарпетках і модельному взутті та високопідборних дуреп у вечірніх сукнях. Але нічого з усім цим вдіяти він не міг, тому розселив пихату столичну публіку в наметах на чорноморському узбережжі.

Народ призвичаївся до тимчасового місця проживання доволі швидко. Затарилися дешевим одеським вином. Але просто тишком-нишком пити було якось не по-столичному, тому почали шукати, з ким би з’ясувати стосунки. І, звісно, знайшли. Серед місцевих.

Хто і що першим сказав місцевим – історія замовчує. Пам’ятним було інше: якось уночі до наметів припхалося близько сотні морських піхотинців напідпитку, з одеськими напіводягненими красунями і шампурами. Розпочалася одеська корида. Бажання грати в биків із п’яними одеськими морпіхами ні в кого не виникало. Раптом схотілося спокійного життя з тихим споживанням вина. Декому надерли пики, та загалом усе закінчилося мирно, як завжди буває, коли алкоголю вдосталь, але не слід забувати, що його може випити хтось інший. Тому врешті-решт усі колобродили, браталися та пиячили.

А скоріш за все, зі мною це трапилося, коли він усміхнувся та сказав, що одеську історію майже всю вигадав. Ми саме стояли в черзі до вітчизняних прикордонників. «Але навіщо?» – «Щоб було цікавіше, ти посміялася». – «А насправді як було?» – «Насправді я зовсім не їхав до Одеси трахатися. А їздив туди з колишньою дружиною, тоді вона була не колишня. Культури хотілося, завітати до Оперного театру. Тому були костюм та краватка. А опинився в наметовому таборі в компанії з електриками та прибиральницями Будинку профспілок завдяки своєму куму-маляру, котрий займався тим, що творив стильні таблички, наприклад «Тягти до себе». Він нас там із дружиною фактично споїв». Я з цього реготала, як навіжена. І мені дуже не хотілося, щоб Клоун зникав. Напевне тому, що Клоун давно зник, а я опинилася в товаристві чоловіка, який мене дуже приваблював, із Євгеном Вітовським. Що це? Звісно, кохання.

«Вас підвезти?» – запитала я, бо мене зустрічав водій. «Ні, дякую. За мною має під’їхати Макс. Це мій син. Така в нас традиція». Він мовчав та дивився на мене. Я теж не знала, що говорити. «Ок, електронку вашу, Євгене, я записала, завтра спробую написати позов до «Ейр Франс», щоб вони повернули ваші гроші, та й узагалі не треба шити нас у дурні, правильно? Мені приятель допоможе, він має чималий досвід гризні з буржуями. Я вам тоді надішлю текст на погодження, добре? Українською та французькою». Мені було бридко, що доводилося говорити з ним так офіційно, але як про таке можна говорити інакше? «О’кей. Я буду чекати. Я вам завтра зателефоную, може, поснідаємо разом?» – «Точно. Я завинила вам вечерю!» – «Ні, це я зіпсував вам обід, ви тільки згадайте, яку гидоту нам пропонували в літаку… То давайте обідати?» – «Добре», – розгублено сказала я. Ми одночасно потягнулися одне до одного, поцілувалися, притиснувшись, та розійшлися. Я не знала тоді, що відчував він, але сама була щасливою.