Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

Позов для мене написав Марлен. Він мав неабиякий досвід складання такого штибу паперів. Марлен працював за кордоном, тому позов надіслав мені електронкою. А колись ми з ним працювали в Міністерстві закордонних справ, він був юристом, а я дрібним керівником відділу, який займався проблематикою Великобританії, США та Канади. Звісно, я могла б стати й більшим керівником, якби на додачу до своєї перекладацької освіти здобула ще, скажімо, економічну або юридичну, ну й зробила б іще й операцію зі зміни статі. Думаю, доречно буде розповісти історію про те, як Марлен викачав із французів десять тисяч євро.

«Иіт, е я, я – тома, ия оухло, аеія, ошу ебе иїхати о ее», – видав мені якийсь араб, що мешкав у телефонній слухавці. У липні спека, про яку мрієш восени, узимку та навесні, перетворюється на ту саму мрію, здійсненням якої тебе може покарати Бог. Аналізуючи окремі слова, що здалися мені зрозумілими, я подумала, що мені телефонує невідома Тома, яку щось, пардон, їбе. «Це хто?» – про всяк випадок спитала я. «У я е! Я – тома!» Голос у цієї Томи був чоловічим, щось не те було з гормонами у Томи. «Хай щастить», – сказала я та відключилася. Телефон задзвонив знову. «Ну?» – «У е я!» Нарешті я впізнала його за екзальтованими інтонаціями: «Марлене, це ти?» – «А!» – відповів Марлен. То був саме він. «Тобі нема чого робити? Удома він стирчить. А ми працюємо, і нас тут «ошу ебе» за повною програмою й із самого ранку. Так уже всіх «оухло», ти собі уявити не можеш, ледацюго. Ти чого вдома взагалі? Захворів?» – «Я оі ау. У ее аеія». «От мала погань», – подумала я.

Катеринка, яка прикрашала папери відбитками пальців («Щоб не казали потім, що я до них і не торкалася!»), схопила слухавку паралельного апарату. «Марленчику, це ти? Це Катеринка. Привіт! Що трапилося?» – «У ее аеія, ия оухло». – «І що, сильно опухло? Може, нам до тебе приїхати, якось зарадити?» – «Ак! Ую!» Катеринка поклала слухавку. Я запитувала всіма бровами, кортіло дізнатися, що сталося. «У Марлена алергія. Каже, що обличчя опухло, просить, щоб ти приїхала». – «Ошу ебе?» – «Ак!» – відповіла Катеринка.

Обличчя Марлена дійсно опухло. «Здець», – привіталася я. «Груба бджоляча робота! У тебе що, радикуліт щік був?» – спитав Валера, який не довіряв нічому. «Нажерся чогось із того, що тобі не можна. Як завжди!» – Катеринка зналася на людських слабкостях. Тільки Сашко, який був натхненним та сентиментальним, аплодував мужності Марлена своїми довжелезними віями. Уся його зовнішність говорила: «Як людина з таким обличчям узагалі може жити, а Марлен живе і навіть устав із ліжка!» – «Тільки нічого не кажи, – злостиво кинула я Марленові. – Нема сил тебе, такого гарнюню, вислуховувати. Бери блокнот, будеш спілкуватися з нами епістолярно». І ми пішли пити каву на кухню.

Усі ми знали, що Марлен був алергіком. Незайве довідатися, які хвороби притаманні вашим постійним горілчаним посестрам та побратимам. Алергія в Марлена була на гірчицю. Звісно, можна поцікавитися, а навіщо він їсть гірчицю, якщо знає, що в нього на неї алергія. І варто зізнатися, що гірчицю він їсть рідко, частіше споживає майонез, куди цю гірчицю домішують, а от навіщо він усе це робить – спитайте при нагоді в нього, якщо вам своїх нервів не шкода.

«Ну то й що ми їли? – спитала я лагідно. – Овочеве рагу з майонезом, яйця під майонезом чи салатик “Олів’є”?» Марлен написав, що вчора він їв те саме, що й усі ми. «Горілку та абрикоси?» – перепитав Валерій. Марлен підтвердив, що саме так. «А чи може в горілці бути гірчиця?» – поцікавився довірливий Сашко. «Чи в абрикосах… – гигикнула Катеринка. – В абрикосових кісточках. Якийсь убивця наколов абрикоси цією гірчицею, щоб зморити нашого Марленчика».

У мене псувався настрій. Якби я перебувала в гарному гуморі, ми б почали гратися в Аґату Кристі, але ми не почали, тому про правила розповідати не буду. «Зізнавайся, чим ти ласував, коли приїхав додому. Майонезом?» – «Ти що, хіба я такий козел, що буду накачуватися майонезом? Чи я не знаю, чим це для мене обернеться?» Коли ми це прочитали, то заклякли, і ми мали всі підстави на це.

«Ну, ти, Марлене, це о, вмієш сказати, – першим не витримав Валерій. – А пам’ятаєш, як до нас приїздив Нікас Егге? Ти мусиш його пам’ятати. Такий прищавий видовжений білявчик із молочно-шоколадних скандинавій? Ну, пригадав? Йому ще біля Міністерства хтось втюхав запрошення «Молоді та здорові чоловіки запрошуються на роботу вантажниками, оплата лантухами». Ну той Нікас, який після нашої традиційної горілки з абрикосами не повірив, що в людей буває алергія на майонез? Пригадав? І ти не медичного довідника йому приніс, де було зафіксовано цей сумнозвісний медичний факт, а банку майонезу, котру з’їв. Це було найяскравішим враженням Нікаса від України, Марлене, і ти зараз кажеш нам у вічі, що ти б ніколи не…»