Пауло Коельйо - Вероніка вирішує померти

— Поїду в Сальвадор і працюватиму там з дітьми.

— Не треба їхати аж так далеко. До Сараєво звідси якихось двісті кілометрів. Війна там скінчилася, але проблем ще дуже багато.

— То поїду в Сараєво.

Доктор Іґор витяг із шухляди бланк і ретельно його заповнив. Тоді підвівся й випровадив Марі з приймальні.

— Щасти вам, — побажав на дверях, а тоді негайно повернувся й зачинився у кабінеті. Він завжди намагався не прив’язуватись занадто до своїх пацієнтів, але йому це не вдавалося. Віллету дуже бракуватиме Марі.

К оли Едуард розплющив очі, дівчина усе ще була поруч. Після перших своїх зіткнень із процедурою електрошоку йому доводилося докладати чималі зусилля, пригадуючи, що з ним відбулося; але ж, урешті-решт, ефект лікування полягав саме в цій штучно викликаній амнезії, яка давала змогу пацієнтам забути проблеми, що їх непокоїли, і так повертатися до душевної рівноваги.

Проте, що частіше його піддавали лікуванню електрошоком, то коротшою виявлялася тривалість амнезії; він одразу впізнав дівчину.

— Уві сні ти щось говорив про Видіння Раю, — сказала вона, гладячи йому волосся.

Видіння Раю? Так, Видіння Раю. Едуард глянув на неї. Хотів розповісти їй усе.

Але цієї миті зайшла медсестра зі шприцом.

— Вам треба зробити укол, — сказала вона Вероніці. — Так звелів доктор Іґор.

— Мені вже нині один зробили, більше не хочу, — заперечила та. — Крім того, я не збираюся нікуди звідси йти. Я відмовляюсь підкорятися будь-чиїм наказам, ніхто мене ні до чого не примусить.

Медсестрі не вперше було стикатися з подібною реакцією.

— Боюся, тоді нам доведеться ввести вам заспокійливе.

— Мені треба з тобою поговорити, — сказав Едуард. — Нехай робить укол.

Вероніка закотила рукав светра, й медсестра впорснула ліки.

— От і добре, — сказала вона. — Чому б вам тепер не вийти з цієї темної палати й не піти обом прогулятися?

— Ти соромишся того, що сталось минулої ночі, — сказав Едуард, коли вони вийшли у сад.

— Соромилась, але тепер пишаюся. Розкажи мені про твої Видіння Раю, бо я сама, здається, щось таке бачила.

— Мушу глянути далі, поза Віллет, — відповів він.

— Ну, то давай.

Едуард глянув у далину — не на мури лікарні, не в глиб саду, де мовчки бродили хворі, а на вуличку на іншому континенті, в краю, де дощ або лив безперестанку, або його взагалі не було.

Е дуард відчув пахощі цього краю. Була пора бездощів’я; він уловлював ніздрями запах пилу, і це було приємно, бо, вчуваючи запах землі, відчуваєш, що ти живеш. Йому було сімнадцять, він їхав на імпортному велосипеді по місту Бразіліа і щойно минув американський коледж, де вчилися діти дипломатів.

Ненавидів це місто, але бразилійців любив. Його батько приїхав сюди як посол Югославії два роки тому, коли ніхто й уявити собі не міг, що їхню країну буде поділено. Мілошевич був іще при владі; чоловіки й жінки жили звичайним життям, намагаючись відшукати бодай якусь гармонію попри всі регіональні конфлікти.

Першим призначенням батька стала Бразилія. Едуард мріяв про пляжі, карнавали, футбольні матчі, але вони опинилися далеко від узбережжя, в бразильській столиці — місті, створеному виключно для політиків, урядовців, дипломатів та їхніх дітей, які не знали, що з собою робити в цій глушині.

Едуарду там дуже не сподобалося. Проводив цілі дні в школі, намагаючись — безрезультатно — нав’язати стосунки зі своїми однокласниками, намагаючись — безрезультатно — зацікавитися автомобілями, наймоднішими кросівками й модельним одягом, бо це були єдино можливі теми для розмов із його ровесниками.

Час від часу вони влаштовували вечірки, під час яких хлопці напивалися в одному кутку кімнати, а дівчата вдавали байдужих в іншому. Наркотики можна було дістати без проблем, і Едуард уже встиг спробувати усі, які міг, хоч спроби ці не викликали в нього особливого захоплення: він робився або надміру збудженим, або занадто сонливим, відразу втрачаючи інтерес до всього, що відбувалося навколо.

Родина була стурбована. Вони готували його до продовження батькової кар’єри, але хоч йому й не бракувало потрібних талантів — він охоче вчився, мав гарний смак, хист до мов, інтерес до політики, зате не мав однієї необхідної для дипломата якості: він не любив спілкування.

Батьки брали його з собою на прийоми, пропонували запрошувати до себе друзів і не шкодували йому грошей на кишенькові витрати, проте Едуард майже нікого не приводив. Якось мати запитала, чому він не запросить друзів на обід або вечерю.