Пауло Коельйо - Вероніка вирішує померти

Коли людський рід було отак засуджено, без права на помилування, людство вирішило виробити захисний механізм проти можливого свавілля Всевишнього. Та після тисячолітніх напрацювань з’явилося так багато юридичних документів, що, врешті-решт, справедливість потонула в цілому морі статей, кодексів і суперечливих текстів, які ніхто вже не годен був збагнути.

Бо й справді — коли Божі наміри змінилися й Він відіслав свого Сина на порятунок світу, що сталося? Він потрапив у пастку власного винаходу, названого справедливістю.

Плутанина законів довела до такого безладдя, що Син завершив свій шлях на хресті. Суд був непростим: його передавали від Ананія до Каяфи, від первосвященика до Пілата, котрий послався на брак відповідних законів у римському кодексі. Тоді від Пілата до Ірода, котрий теж ствердив, що юдейський закон не передбачає в цій ситуації смертного вироку. Від Ірода — назад до Пілата, а той, шукаючи виходу, запропонував юридичний компроміс: звелів побити Сина і виставив на загальний огляд його рани. Але й цього виявилося замало.

Як і сучасні прокурори, Пілат вирішив вигородити себе коштом підсудного: він запропонував обміняти Ісуса на Варавву, знаючи, що справедливість — це лиш грандіозна вистава, котра має завершитись яскравим фіналом — стратою в’язня.

Врешті Пілат скористався статтею закону, за якою суддя має право на сумнів, і вмив руки, що мало означати «І не так, і не ні». Це був черговий хитрий хід, — так римська юридична система залишалася недоторканою, а стосунки з місцевими суддями — незіпсутими, та й відповідальність за рішення перекладалася про всяк випадок на юрбу, — ану ж виникнуть проблеми і з імперської столиці нагряне раптом інспектор для перевірки вироку?

Справедливість. Закон. Хоча вони й необхідні для захисту невинних, але далеко не завжди задовільні. Марі раділа, що вирвалася з цього безладдя, хоча зараз, слухаючи музику, вже не була певна, що Віллет — відповідне для неї місце.

«Якби я раз і назавжди пішла звідси, я вже б не працювала юристом. Годі гайнувати час із божевільними людьми, які мають себе за нормальних і потрібних, але насправді тільки ускладнюють життя іншим. Стану швачкою, вишивальницею, торгуватиму овочами під міським театром. Я вже зробила свій внесок у божевільну марноту».

У Віллеті дозволялося курити, але не гасити недопалки в траві. З надзвичайним задоволенням вона зробила те, що заборонялося, — адже перебування тут означало, що ви не тільки можете не підкорятися правилам, але й не дбати про наслідки, порушуючи їх.

Підійшла до вхідної брами. Охоронець — а там завжди була охорона, бо цього, врешті-решт, вимагала інструкція — привітав її кивком голови й відчинив двері.

— Я нікуди не йду, — сказала вона.

— Гарна музика, — мовив охоронець. — Я майже щовечора її слухаю.

— Скоро її тут не буде, — сказала вона й чимшвидше відійшла, аби нічого не пояснювати.

Вона пригадала собі, що, коли Вероніка ввійшла до їдальні, в очах її був страх.

Страх. Вероніка могла відчувати невпевненість, сором, нерішучість, ніяковість, але — страх? Боятися можна серйозної небезпеки — розлюченого звіра, озброєного нападника, землетрусу — але ж не гурту людей у їдальні.

« Ось такі ми, людські істоти, — подумала вона. — Страх замінив нам майже всі інші емоції».

Марі добре знала, що має на увазі, бо це й привело її до Віллету: приступи паніки.

У себе в кімнаті Марі зібрала цілу бібліотеку зі статей на цю тему. Тепер про такі речі говорять відверто: нещодавно вона дивилася німецьку телепрограму, в якій люди обговорювали свої проблеми, й там наводилися дані про те, що значний відсоток населення страждає від приступів паніки, хоча й більшість намагається приховати симптоми, побоюючись, що їх вважатимуть божевільними.

Але тоді, коли в неї стався перший приступ, про це ще не говорив ніхто.

«То було пекло. Справжнісіньке пекло», — подумала вона, запалюючи наступну сигарету.

Піаніно не затихало; здавалося, Вероніка зарядилася грати всю ніч.

На багатьох пацієнтів вплинула поява в лікарні цієї дівчини, — на Марі теж. Спочатку вона намагалась її уникати, щоб не будити в ній жагу до життя; раз рятунку нема, хай уже краще воліє вмерти. Доктор Іґор дав усім зрозуміти, що, незважаючи на щоденні уколи, її стан помітно погіршуватиметься, бо допомогти їй неможливо.

Хворі зрозуміли й трималися осторонь від приреченої дівчини. Проте, невідомо з яких причин, Вероніка почала боротися за життя, підтримуючи ближчі стосунки тільки з двома особами — Зедкою, котра завтра виписувалась і, зрештою, була доволі мовчазна, та Едуардом.