Пауло Коельйо - Вероніка вирішує померти

Сиділа в повній тиші, насолоджуючись моментом і дозволяючи любові заповнювати порожнечу, залишену ненавистю. А в належну мить повернулася до місяця й заграла присвячену йому сонату, знаючи, що місяць слухає й пишається, а зорі йому заздрять. Потім грала для зірок, для саду, для гір, невидимих у темряві.

Коли вона грала для саду, з’явився ще один божевільний — невиліковний шизофренік Едуард. Вона анітрохи не злякалася; навпаки, всміхнулася, а він, на диво, всміхнувся їй у відповідь.

Музика проникала навіть у його недоступний світ, ще недоступніший, ніж місяць: музика творила чудеса.

«Т реба купити нове кільце для ключів», — подумав доктор Іґор, відчиняючи двері свого невеличкого кабінету у Віллеті. Старе вже зносилося, і з нього щойно зірвався і впав на підлогу металевий декоративний брелок.

Доктор Іґор нахилився й підніс його — брелок з гербом Любляни. Що йому з ним робити? Можна викинути, проте можна й направити, причепивши новий шкіряний ремінець, або ж віддати племіникові. Дві останнні альтернативи виглядали однаково абсурдними. Кільце для ключів багато не коштувало, а племінник не цікавиться брелками; весь свій час він проводить за телевізором або електронними іграшками, привезеними з Італії. Однак і викидати брелок доктор Іґор не хотів, тож поклав його назад до кишені; вирішить, що з ним робити, пізніше.

Тому він і був тут не пацієнтом, а головним лікарем, що довго думав, перш ніж прийняти рішення.

Увімкнув світло; надходила зима, й світало чимраз пізніше. Неспокій, подружні розлучення і брак світла — ось основні причини депресій. Доктор Іґор сподівався, що весна буде ранньою, й це допоможе йому розв’язати бодай половину проблем.

Переглянув свій лікарський щоденник. Треба щось придумати, аби вберегти Едуарда від голодної смерті; шизофренія робила його непередбачуваним, і ось він перестав їсти. Доктор Іґор уже приписав йому внутрівенне годування, але це не зможе тягтися безконечно. Едуард — міцний чоловік двадцяти восьми років, але навіть із крапельницею він поступово змарніє і перетвориться на скелет.

Що тоді подумає Едуардів батько? Він був одним із найавторитетніших послів молодої словенської республіки, що вів непрості переговори з Югославією на початку 90-х років. Він, зрештою, примудрився багато років попрацювати для белградського уряду, пережив усіх наклепників, що звинувачували його у співпраці з ворогом, й далі залишався в дипломатичному корпусі, тільки що тепер представляв іншу країну. Могутня впливова людина, котру всі побоюються.

Доктор Іґор відчув хвилинну стурбованість, як і перед цим, коли вагався, що зробити з кільцем для ключів, але відразу ж позбувся тривожних думок. Щодо посла, то його й не обходило, добре чи погано виглядає його син; він не збирався залучати його до офіційних заходів чи брати з собою до різних країв світу, де опинявся як урядовий представник. Едуард жив у Віллеті і мав залишатися у Віллеті — принаймні поки його батько зароблятиме свої доволі грубі гроші.

Доктор Іґор вирішив, що краще буде припинити внутрівенне годування, — хай Едуард ще трохи схудне, доки знову не відчує потребу в їжі. Якщо його стан погіршиться, він складе медичний звіт і перекладе відповідальність на лікарську раду Віллету. «Щоб уникнути біди, треба розділити відповідальність», — повчав його батько. Він також був лікарем і ніколи не мав проблем із начальством, хоча в його практиці й траплялися смертні випадки.

Вирішивши зняти Едуарда з крапельниці, перейшов до наступного пункту. Згідно зі звітом, Зедка Мендел завершила курс лікування, й її можна було виписувати. Доктор Іґор волів усе перевірити сам. Для лікаря не було нічого страшнішого, ніж скарга від родини пацієнта, якого виписали з Віллету, а таке траплялося регулярно, бо дуже рідко хворому вдавалося адаптуватись до нормального життя після психіатричної лікарні.

У цьому не була винна лікарня — ні ця, ні будь-яка інша з тих, що розкидані по цілому світі; проблема адаптації стояла всюди однаково гостро. Подібно до в’язниць, в яких в’язні не виправляються, а лише вчаться чинити нові злочини — так і в лікарнях пацієнти призвичаюються до цілком нереального світу, де все дозволене й ніхто не відповідає за свої дії.

Існував лише один вихід: винайти ліки проти божевілля. І доктор Іґор присвятив себе душею й серцем саме цьому, працюючи над дисертацією, що мала викликати революцію в світі психіатрії. В пацієнтів, які тимчасово жили в психлікарнях поруч із невиліковними хворими, починався процес соціальної деградації, котру потім годі було зупинити. Ось і Зедка Мендел з часом повернеться сюди, уже з власної волі, скаржачись на неіснуючі недуги тільки для того, щоб знов опинитися серед людей, котрі нібито розуміють її краще, ніж ті, у зовнішньому світі.