Пауло Коельйо - Вероніка вирішує померти

— Нічого, я просто ходжу.

Вони перекинулися поглядами і засмикали головами. Один сказав сусіді: «Вона просто ходить». Сусіда повторив це голосніше, й невдовзі вже всі вигукували: «Просто ходить!»

Вероніка не знала, що робити, й стояла, завмерши від страху. До них підступив кремезний санітар із злодійкуватими очима і запитав, що діється.

— Нічого, — відповів один з гурту. — Вона просто ходить . Стоїть тут перед нами, але насправді ходить.

Ціла група вибухла реготом. Вероніка іронічно посміхнулась і квапливо відійшла, щоб ніхто не зауважив сліз, що накотилися їй на очі. Вийшла в сад, навіть не накинувши плаща чи куртки. Якась медсестра напосілася, щоб вертала назад, але тут підійшла інша й шепнула тій щось на вухо. Її залишили в спокої, на холодному вітрі. Нема сенсу опікуватися кимсь, кому судилося вмерти.

Вона була розгублена, напружена й роздратована. Ніколи раніше не дозволяла себе спровокувати; рано навчилася, що в будь-якій ситуації треба залишатися врівноваженою і відстороненою. Але ці божевільні змусили її відчути сором, страх, лють, бажання їх усіх замордувати, зранити словами, яких вона не наважилася вимовити.

Мабуть, оті пігулки й процедури, призначені для виходу з коми, зробили її слабкою, нездатною до самозахисту. В юності вона потрапляла в набагато гірші ситуації, але оце вперше не змогла стримати сліз! Їй необхідно знову стати такою, якою була, щоб мати змогу відповідати іронією, вдавати, що їхні образи її не зачіпають, адже вона краща від них усіх.

Хто з них відважився б запрагнути смерті? Хто з них міг би навчити її життю, коли вони всі туляться один до одного тут, за мурами Віллету? Вона ніколи не звернеться до них по допомогу, хоч би й довелося чекати смерті п’ять або шість днів.

«Один день вже минув. Залишилося тільки чотири чи п’ять».

Пройшлася трохи, даючи морозному повітрю змогу проникнути в тіло й заспокоїти розгуляну кров і розтривожене серце.

«Ну, ось я тут, мої дні справді лічені, а я надаю значення словам, кинутим людьми, котрих я ніколи не бачила й котрих невдовзі ніколи вже й не побачу. Страждаю, сумую; хочу нападати й захищатися. Навіщо я марную час?»

А вона таки марнувала відведений їй час, змагаючись за своє маленьке місце в цій дивній спільноті, де треба боротися, щоб не жити за нав’язаними вам правилами.

«Аж не віриться, — я ж ніколи такою не була. Ніколи не переймалася дурницями».

Зупинилася посеред засніженого саду. Саме тому, що все в житті здавалося таким безглуздим, вона й почала змирятися з тим, що воно їй нав’язувало. В юності вона вважала, що вибирати їй ще зарано; тепер, у молодості, знала, що вже запізно щось міняти.

А на що вона досі витрачала свою енергію? На забезпечення того, що її життя буде точнісінько таким самим, як було. Зреклася багатьох своїх бажань, аби лиш батьки й далі любили її, як у дитинстві, хоча й розуміла, що справжня любов змінюється з часом, росте й віднаходить нові шляхи для вираження. Одного дня, наслухавшись, як заплакана мати бідкалася, що їхній шлюб розпадається, Вероніка розшукала батька: ридала, погрожувала і врешті-решт вирвала з нього обіцянку не покидати дім, навіть не уявляючи, яку високу ціну згодом заплатять за це її батьки.

Шукаючи собі роботу, відкинула привабливу пропозицію від компанії, що якраз засновувалася в її новоствореній країні, і пішла працювати в бібліотеку, де була невеличка зарплата, зате не було ризику. Щодня ходила на роботу, завжди дотримуючись одного розпорядку, завжди намагалась нічим не виділятися; вона була задоволена; не боролася ні з чим, тому й не знала змін: їй було достатньо отримувати наприкінці місяця зарплату.

Винайняла кімнатку в жіночому монастирі, де черниці вимагали, щоб усі мешканці поверталися до певної години, після чого брама зачинялася: всім, хто не встиг, довелося б спати на вулиці. Таким чином вона завжди мала виправдання для коханців, щоб не залишатися на ніч в готелях або чужих ліжках.

Мріючи про заміжжя, уявляла себе в будиночку з каміном на околиці Любляни, і щоб чоловік був не такий, як її батько, — щоб він заробляв достатньо на родину, був би задоволений просто жити з нею і дивитися на вкриті снігом гори.

Вона привчила себе дарувати коханцям певну кількість задоволення — необхідний мінімум, не більше й не менше. Ні з ким не сперечалася, бо інакше треба було б реагувати, боротися з супротивником і, можливо, стикатися пізніше з такими наслідками, як помста.