Пауло Коельйо - Вероніка вирішує померти

— Щодо нашої нічної розмови… пам’ятаєш, про що ти мене питала?

— Звичайно.

Зедка взяла її під руку, й вони почали прогулюватися поміж безлистих дерев. За мурами видніли гори, верхів’я яких ховалося у хмарах.

— Холодний ранок, але досить приємний, — сказала Зедка. — Дивно, та якраз у такі холодні, сірі, хмарні дні депресія на мене ніколи не нападала. Тоді я відчувала, що природа зі мною в гармонії, віддзеркалює мою душу. Зате коли з’являлося сонце, діти вибігали на вулицю й усі раділи чудовому дню, я почувала себе жахливо, — ніби була якась несправедливість у всій цій розкоші, в якій я не можу взяти участі.

Вероніка несамохіть відхилилася від жінки. Їй не подобався фізичний контакт.

— Ви не закінчили думку. Про моє до вас прохання минулої ночі.

— Є тут така група, — жінки й чоловіки, — котрі могли б уже й виписатися, повернутися додому, але не хочуть. Для цього є багато підстав: Віллет не такий вже й поганий, як про нього кажуть, хоч це далеко не п’ятизірковий готель. Тут кожен може говорити все, що завгодно, робити що завгодно, й нікому до цього немає справи. Зрештою, це ж психлікарня. Під час урядових перевірок ці люди поводяться, як агресивні маньяки, бо дехто з них сидить тут на державному забезпеченні. Лікарі про це знають, але, мабуть, є якась вказівка від власників, бо нічого не міняється, і місць тут більше, ніж пацієнтів.

— Чи не могли б вони дістати мені пігулки?

— Спробуй з ними зв’язатися; вони називають себе «Братством».

Зедка показала на світловолосу жінку, що вела жваву бесіду з кількома молодшими.

— Це Марі, вона з «Братства». Запитай у неї.

Вероніка хотіла вже йти до Марі, та Зедка її зупинила: «Ні, не зараз, бо вона чимось захоплена. Вона не стане переривати власне задоволення тільки для того, щоб приділити увагу якійсь незнайомці. А якщо ти викличеш негативну емоцію, то більше не матимеш шансів до неї підійти. Вар’яти завжди довіряють першому враженню».

Вероніку розсмішило те, як Зедка вимовила слово «вар’яти», та водночас її щось турбувало, бо все тут виглядало так нормально, так приємно. Після стількох років ходження з роботи до бару, з бару до ліжка якогось коханця, з його ліжка до своєї кімнати, з кімнати до маминої хати, вона тепер переживала щось таке, про що раніше й уявлення не мала: психіатрична лікарня, божевілля, притулок для розумово хворих, де людям не соромно зізнатися, що вони ненормальні, де ніхто не зречеться насолоди ради чемності до інших.

Вона почала сумніватись, що Зедка говорить усе це всерйоз, — хоча, можливо, таким чином ці божевільні тільки вдають, що світ, у якому вони живуть, кращий від нормального. Ну то й що? З нею тут діялося щось цікаве, незвичне, неочікуване. Ви тільки уявіть собі — місце, де люди вдають божевільних, щоб займатися саме тим, що їм подобається.

Цієї миті серце Вероніки защеміло. Їй зразу пригадалися слова лікаря, й вона відчула страх.

— Я хочу трохи побути на самоті, — сказала вона Зедці. Зрештою, вона теж вар’ятка, тож не мусить перейматися тим, щоб часом когось не образити.

Зедка відійшла, а Вероніка задивилася на гори поза мурами Віллету. Відчула ледь уловиме бажання жити, але рішуче відкинула його геть.

«Треба якнайшвидше добути пігулки».

Замислилася над своїм становищем: воно було далеке від ідеального. Хоч їй і дозволені божевільні витівки, але з чого розпочати, вона не знала.

Ніколи не робила нічого шаленого.

Після прогулянки всі повернулися до їдальні на обід. Відразу після обіду медсестри відвели пацієнтів до величезної вітальні, розділеної на кілька частин, — столи, стільці, канапи, піаніно, телевізор і широкі вікна, крізь які виднілося сіре небо й низькі хмарини. Ґрат на них не було, бо всі вони виходили в лікарняний сад. Двері були зачинені, щоб не напускати холоду, але варто було повернути клямку, як ви могли знову опинитися назовні й гуляти собі далі поміж дерев.

Більшість хворих посідали перед телевізором. Інші дивилися кудись у простір, ще інші тихенько говорили самі до себе, — але з ким такого не траплялося? Вероніка помітила, що світловолоса Марі стояла тепер серед більшого гурту в одному з кутків просторої кімнати. Поруч них прогулювалися інші пацієнти, й Вероніка вирішила пройтися й собі, щоб підслухати, про що говорять у тому гурті.

Намагалася ретельно приховати свої наміри, але варто було їй підійти ближче, як вони замовкли і всі як один обернулися до неї.

— Що вам потрібно? — запитав старший чоловік, — це міг бути голова «Братства» (якщо таке угруповання насправді існувало, і Зедка не була божевільнішою, ніж виглядала).