Галина Пагутяк - Уріж та його духи

Лихий ґеній місця присутній на забудованих цвинтарях, таємних могилах чи колишніх перехрестях. На місці роздоріжжя не можна будувати: там колись закопували живцем перелюбників, там чаклували опівночі. У нас є таке місце — роздоріжжя, через яке проходила дорога на Обочу. Там були хати, де ніхто не міг жити, і вони роками стояли пусткою, доки їх хтось не винаймав, найчастіше то були люди бідні й нещасливі, або просто маргінальні. Тепер там порожнє місце. Колись я чула історію про хату, господарі якої змушені були перебратись в інше місце, бо здихала худоба й хворіли діти. Але в наш час знову наступають на ті самі граблі.

Біля долішньої церкви Св. Покрови, збудованої в 1850 році, стояла висока дзвіниця в три яруси, яку здалеку було видно. В ній не було жодного металевого цвяха, а дах покривала ґонта. Спершу й церкву покривала ґонта, але потім її замінили бляхою. Такою дзвіницею міг пишатися майстер, вищої в наших краях не знайшлося б. Той незнаний будівничий саме вивершував дах, можливо, навіть вкладав ґонту, залишалося поставити хрест.

По дорозі на Вивозі, який розорали австріяки, прокладаючи нову дорогу, що розмежувала Уріж Вижній і Уріж Нижній або Горішній та Долішній кінці, їхав на фірі хлоп. Мабуть, він задер голову, роздивляючись людину, що працювала на такій страшній висоті, як раптом майстер його помітив і зробив якийсь жест рукою, від чого коні стали й не могли зрушити з місця. Ґазда просив, смикав, бив батогом коней, увесь спітнів, але нічого не зміг вдіяти. Збіглися люди й зрозуміли, що майстер зачарував коней, а той, стоячи на риштуванні хіба підсміювався. Нарешті знайшовся хтось, кому захотілось допомогти бідному хлопові. Він сказав:

— Біжи до корчми, купи фляшку пива і вдар нею об дишло, щоб розбилася.

Той послухався, побіг до корчми, купив фляшку і вдарив нею об дишло. І як тільки тріснуло скло й полилося спінене пиво, майстер впав з риштування й розбився, бо низ дзвінниці був викладений великим камінням.

Тому на дзвіниці немає вирізаного в дереві напису: дати закінчення роботи й імені майстра, отже, дзвіницю можна вважати незавершеною. Ті, хто докладав дах і ставив залізний хрест на вершку, не мали права підписуватися за майстра. Та й смерть його не була нещасним випадком, а наслідком протидії одних чарів іншим. Бог знає, з яких давніх часів, чи ще не від Каїнових, існує недовіра й страх перед людьми, що мають справу з залізом — ковалями і теслями.

Моїй мамі приснився сон, ніби вона стоїть на нашому подвір’ї й дивиться на захід сонця. І на тлі зеленувато-рожевого неба бачить велетенську постать Христа, який швидко-швидко пише щось на хмарі вогняними літерами. Сонце засліплює їй очі, й вона не може прочитати ні слова. Як же їй прикро було прокинутися й зрозуміти, що зміст послання Христа навіки для неї втрачений!

Якось мій дідо їхав з Обочі й раптом помітив, що на одному з коней сидить чоловік в чорному, і коні не годні везти такий тягар. Чоловік обернувся до діда й засміявся, а коли з’їхали з гори, кудись зник. А кінь через два дні помер, хоч не виглядав на хворого. Чи був той чоловік в чорному причиною смерті коня, не можна стверджувати. Дід просто пов’язав ці дві події. Можна ще припустити, що той усміхнений примара був вісником смерті, а не самою смертю. Не зовсім типовим, бо вісниками смерті в Урожі слугують сни, запалі паски, розбиті дзеркала і чорні круки, що кружляють над хатою. Можливо, кінь заступив місце людської жертви. Я навіть здогадуюсь, коли чорний чоловік сів на дідового коня: в час, коли сонце найвище і духи полів та лісів стають господарями загарбаного людиною світу.

Бабця моя замолоду теж бачила чорного чоловіка, але описала його як Пана в чорному костюмі з блискучими ґудзиками. Вона пішла з сусідкою вижати трави в лози. Колись лози росли лише навпроти Границі, бо там течія була не така швидка, і повені не могли змити кущі верболозу. Поблизу на пагорбі був панський фільварок із садом внизу, тому жінки мусили жати траву крадькома. То було вдень, бо хто б поночі пішов у лози. І десь там в самій гущавині вони наштовхнулись на панка в капелюсі і чорному костюмі з блискучими ґудзиками. Той сидів собі на траві. Вони подумали, що то хтось із панської обслуги й злякались не на жарт. Але паночок став до них підморгувати, всміхатись і кликати до себе. Бабцина товаришка навіть хотіла й собі віджартувати, однак моя бабця, що завжди була обережною й полохливою, потягла її назад, хоч та дуже й опиралась, потрапивши під вплив панських чар. Але якось їм вдалося втекти. Вони спершу не здогадувались, що мають справу з нечистою силою. Утім, бабці все минулося, але її товаришка розповіла про цю зустріч вдома, і в неї почалися корчі. Їй злили на віск, і вже тоді здогадались, хто жартував з ними в лозах.