Галина Пагутяк - Уріж та його духи

Очевидно, що вступати в контакт з такими істотами небезпечно. Ми несумісні з ними, і тому відчуваємо великий страх. Мовчати, йти, не дивитись. Хреститись чи молитись в такій ситуації людина нездатна: вона ніби перебуває під гіпнозом. Страх — це своєрідний захист від нього. Я уявляю це собі як невидимий туман, що досягає за якийсь час людину, огортає її, обезвладнює, і вона починає розчинятися в ньому. Чим триваліше перебування в цьому тумані, тим важче потім людині повернутися до нормального життя. Туман висмоктує з неї сили, і вона починає перетворюватись в привида.

Таке саме поглинання відбувається, коли людина з власної волі намагається зблизитися з дорогими їй мертвими. Вона дезорієнтована в тому світі, де, образно кажучи, сторони світу не існують, як і немає центру, осі, довкола якої обертається життя. Щось схоже ми відчуваємо уві сні, недаремно смерть асоціюється зі сном.

У грудні, коли земля вже встигла задубіти, і на городах біліли подекуди латки першого снігу, одна жінка з Винник поспішала на автобус, що віз санітарок до Трускавця о 7 годині ранку. Тоді багато жінок так їздило, встаючи вдосвіта, щоб повернутись у смерку. Перейшла вона Границю, порівнялась з Трьома Грушами і тут побачила, що там сидить хлоп, голий до пояса, й сміється до неї. Вона б може й злякалася і пришвидшила, не озираючись, ходу, але сміх її роздратував. Жінка спинилася й сказала:

— Чого шкіришся, дурний?

Бо подумала, що то якийсь п’яничка допився до білої гарячки. Де ж так сидіти на морозі… У той момент вона була напівсонна, боялась запізнитись на автобус, і її свідомість була недостатньо захищена. За інших обставин вона б одразу зрозуміла, хто це, але тепер не готова була впізнати.

Тому лише махнула рукою й пішла собі. На зупинці розповіла про те, що бачила:

— Виділа-м якогось варіята. Розібрався до пояса…

Тут над’їхав автобус, і ніхто не встиг прокоментувати її розповідь. І поки їхали, з жінкою раптом почало діятися щось незрозуміле: вона почала кричати, вириватися, хотіла вистрибнути з автобуса. Звідкись взялася в неї така сила, що ніхто не міг її втримати. У Трускавці коло неї заходилися лікарі, але жодне заспокійливе не діяло. Нарешті головний лікар визнала, що медицина тут безсила і треба йти до ворожки. Знайшли ворожку, привели. Та злила на віск і побачила, як у воді показалися ріжки. Бо що ж інше вона могла побачити?.. А жінка, випивши води, в яку зливали віск, відразу опам’яталась.

Ця драматична історія фактично відбувалась у мене на очах: я тоді мешкала в Урожі. Певний час я вважала, що Пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками це той, чиє ім’я воліють не називати. Але перечитавши, окрім української етнографічної літератури ще чимало книг з демонології інших країн Західної Європи, я змінила свою думку. Згадала, до речі, ще боротьбу християнства проти язичництва. Усе те, що не має стосунку до християнської містики, вважалося, походить від лукавого. Ну, а поверховість матеріалістичного світогляду загальновідома. Подібні істоти зустрічаються по всій Україні, я чула немало розповідей, але чомусь вони ніколи не ставали предметом вивчення нашої етнографії.

В Урожі цю людиноподібну істоту називають конкретно — Пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками, хоча природа в неї пекельна. У цьому визначенні відчувається навіть повага, залишки колишнього втраченого знання. Цей пан, який схильний жартувати, перебуває на Границі й прилеглих до неї Лозах і аж до гори Обоча.

Як писав Фернан Бродель, історію можна відновити з самого лише краєвиду. Дорога, яка веде з Винник до Урожа й закінчується біля брами Горішньої церкви, є вже на карті 1889 року. Її проклали паралельно до старої дороги, що йшла поміж хат у Долішньому кінці, й другої, яка вела попід горб. Ці старі дороги сполучали панський дім і його меншу копію — фільварок у Винниках. Вибудувані на пагорбах, з глибокими пивницями, в стилі класицизму, вони справляли б враження фортеці чи замку, якби не тераси позаду й колони при вході. Утім, їх могли спорудити вже на старих фундаментах. Звісно, нічого містичного нема у панських оселях, але справа в тому, що вони збудовані поруч зі старими цвинтарями, які залишаються дуже довго неспокійним місцем, хоча сам факт забудови зрозумілий — село чи місто розростаються, люди мусять десь жити. Зараз місця, де був цвинтар на Границі, не знайти. Вже в XVII столітті це місце було заселене. А місце другого цвинтаря, між Урожем Вижнім та Урожем Нижнім прилягало впритул до панського дому й було до середини 60-х років XX ст. незабудоване, хоча жодних згадок про церкву не залишилось, а я певна, що вона була саме там. І жодних паранормальних, як кажуть тепер, випадків, тут не траплялось. Натомість відтинок дороги на Границі залишається недобрим і небезпечним місцем. Напевно, за Австрії проклали дорогу на колишньому старому цвинтарі, що й викликало невдоволення духів. Водії знають, що в таких випадках аварії трапляються на рівному місці.