Галина Пагутяк: Уріж та його духи

Треба бути філософом, щоб сказати:

— Виджу, йде небіжчик Петро. То що МАВ БИ-М робити? Ну, йде, то най собі йде!

Мертві живуть у своєму просторі й часі — вже минулому, і ніщо для них не може змінитися.

Бабця моя померла вже двадцять років тому, але все одно сниться. Вона була дуже делікатною жінкою, не схожою на язикатих сільських бабів, і ніколи не встрявала у сварки. До самої смерті вона оплакувала свого первістка Йосипа, що загинув у двадцять шість років. Серед дня вона раптом починала тихо голосити, але так, щоб нікому не заважати. Коли бабця переїхала в місто до молодшої доньки, у тієї знайшлася єдина світлина Йосипа. Загорнуту в папірець бабця носила її на грудях. Померла вона в дев’яносто чотири роки.

І от вона приснилася мені, наче прийшла до хати, сіла за стіл і почала плакати. Ми спитали її, чого вона плаче. І бабця зітхнула:

— Я так скучаю за Україною!

У мене було таке відчуття, що бабця прийшла дуже здалеку, далеко навіть для снів.

Часом мертві приходять, щоб забрати когось до себе. Сестра Оксана уві сні побачила нашу хату, як туди увійшли бабця зі своєю молодшою, вже померлою сестрою, й сказала до неї:

— Ми зараз підемо заберемо маму, а ти поспи собі, дитинко!

Мені теж в переддень маминої смертної хвороби приснився сон.

…Ніби на подвір’ї викопана свіжа яма, поряд неї довгий стіл, і ми з сестрами накриваємо його для гостини. Посеред подвір’я стоять веселі мама з татом в оточенні святково вбраних гостей. А ми бурчимо, що змушені їм прислуговувати, і ця гостина не для нас.

Власне, наші мертві мали б існувати лише в нашій свідомості, а тому ми незадоволені, коли вони виходять звідти. Намагаємось повернути їх назад, сховати в собі.

Мені приснилось, що я йду стежкою попід горб. Село наше розташувалось на пагорбах, і від ріки його відділяють городи, що обробляються вже не одну сотню літ. На кожну родину припадає один загін, вузька смуга навпроти обійстя. Я вертаюсь стежкою додому й бачу, як на нашому загоні жінки в білій одежі жнуть зелене просо. Чомусь я знаю, що то просо, а не жито чи овес. Одного разу бабця посіяла на грядці просо, щоб зробити з соломи щітки для побілки хати.

Я не впізнаю цих жінок, але чийсь голос мені підказує: «То твої прабаби». Я зупиняюся, а вони кажуть:

— Не йди догори, а йди попід горб, дітинко!

Щось у мені опирається і я пробую все ж піти до горба, бо так ближче до хати, і раптом бачу, що пагорб увесь розритий, дерева повалені й стирчить коріння.

Іван Франко, що народився в сусідньому селі Нагуєвичах, записав там колись пісню з такими словами:

Не тільки мертві до нас приходять, а й ми до них. Після похорону ходять мало не щодня: запалюють свічки на гробі, вклякають і моляться. Часом туга триває довше, як хтось залишився самотнім. Один вдівець не хотів лишатися сам в хаті й приходив на могилу своєї жінки. Сидить собі там, щось думає. Одного разу засидівся, вже темніти почало. Зітхнув він та й каже вголос:

— І чого я мушу до вмерлих ходити? Най вони до мене йдуть.

Раптом знявся вітер, зашуміло і щось закричало йому на вухо:

— А ти до вмерлих не ходи!

Серед дня теж буває ніч — час духів. Десь від полудня до третьої години. Я добре запам’ятала це з дитинства. Ніхто з нас не ходив купатися на річку в цей час. Пастушки приганяють корів додому, й настає тиша. На подвір’ях, полі й, особливо, на річці. Духи землі, повітря, води заволодівають простором довкола села. Якось моя бабця пішла прати на ріку й побачила дитину в білій сорочці, яка йшла, не торкаючись води, й плакала. Більше ніхто не змусив її б піти в такий час на річку, й бабця намагалася втримати мене вдома. Але після обіду купатися на річці було неприємно: діти галасували, хлопці кривдили дівчаток, і важко було знайти місце, де я могла б нарешті навчитися плавати. Та й ніколи я не була слухняною дитиною: дух суперечності гнав мене на річку чи в поле саме в цей заборонений час. І щоб не було так страшно, я навчилась розмовляти уголос з собою. Як тільки замовкала, то відчувала чиюсь присутність й з острахом озиралася. Часом з’являлося непереборне бажання втікати, але я нахилялася ще нижче й бубоніла, перебираючи знайдені різнокольорові камінці, чи викладаючи греблю на струмку, що відбився від русла. А маленькі сірі рибки сахалися моєї тіні й кидалися врозтіч. Сонце палило дедалі нестерпніше, звідкись приходили тривожні думки, я дивилася на сільські хати, й мені здавалося, що там зараз відбувається щось недобре, і що я повернуся вже не до того села, яким воно було годину тому.