Галина Пагутяк - Уріж та його духи

— Йой, чи ви чули, Палєнта скочила в студню!

Палєнта була висока жінка, що мешкала через дві хати і потерпала на депресію. Ніхто, звісно, її не лікував. Вважали, що таке не лікується. У нас не кажуть «божевільний», а «дурний». Періодично Палєнта намагалась накласти на себе руки, але кожного разу її втримували. Та врешті їй це вдалося. Вона стрибнула в криницю після деяких пошуків. У найближчій до нас їй не вдалося відчинити ляду, розповідав хтось. Завжди є той, хто все бачить, але не втручається.

Вночі хлопці поверталися з танців, що відбувалися в клубі у Винниках, спустили відро й напилися води з цієї криниці.

Ранок, ще темно, я щойно прокинулася, а моя бабця розповідає всю цю історію з найскандальнішими подробицями. Я ходжу до школи в другу зміну й повертаюсь у темряві, коли сухо шелестить листя, і тоді думаю про воду з кров’ю в криниці і Палєнту, яка ходить . Її привида бачили в селі ще кілька років й лякали нею малих дітей. Самогубці мають таку покуту: ходити до семи літ. Криницю після цього почистили, але, видно, вона викликала надто неприємні спогади, і її засипали. То була друга засипана криниця в нашому селі. Першу засипали після того, як енкаведисти поскидали туди тіла розстріляних. Вони самі й засипали криницю. І досі там лежать невинно убієнні, але нікого не тривожать по ночах.

Дівчинка з сьомого класу поверталась після другої зміни зі школи. Був сильний вітер з дощем. У темряві вона ненароком вхопилась за обірваний електричний провід.

Через два дні мама приїхала з Дрогобича й привезла нам бісквітний торт, наче почувала себе винною перед нами. В тому, що з нами теж могло трапитись подібне. Мама дуже боялась електрики. Дівчинку поховали, а в селі довго говорили, що якби її закопали відразу по шию в землю, то вона б ожила, і не слід відкидати можливості, що вона прокинеться в труні й задихнеться.

Як тільки я лягала спати, то все дуже ясно собі уявляла. Я боялась того, чого боялись Гоголь і Едґар По — летаргії, сну, що схожий на смерть. Тепер я знаю, що ця фобія — заразна.

Мій дідо Григорій теж дуже боявся летаргічного сну й вважав, що має на це поважні підстави. Казав, що коли клав батька в труну перед похороном, після того, як той пролежав два дні на катафалку, то в нього був теплий бік. Міг збудитися в гробі. Ця думка мучила його все життя. І ще те, що в нашій хаті дві особи чоловічої статті не можуть довго жити. Один мусить піти. Брат діда Дмитро помер у вісімнадцять років від запалення легенів. У 1946 році переодягнені енкаведисти вбили дідового сина Йосипа, первістка. Залишився молодший син — Іван. Йосипа поховали поруч з дідом, ймовірно, похованим у стані каталепсії. Спільна могила така вузька, що напевно довелося зачепити стару домовину. На жаль, невідомо, що побачили тоді, хоча дідо був безперечно присутній при викопуванні. І я не розумію, чому їх поховали поруч, адже прадід відзначався дуже лихою вдачею.

Іноді мертві вимагають для них щось зробити. Тому й намагаються нічого не шкодувати їм на похорон — не забути про одяг, який вони собі вибрали, дрібні гроші, гребінець, хустинку, а подушку напихають сіном.

Дорослі емоційно реагували на смерть чи нещасні випадки. На похороні «заводили». Дітей ніхто не намагався віддалити в такий час. Вони брали участь в усій жалобній церемонії, навіть допомагали наряджати покійника. Не раз їх садовили на машину, що везла покійника на цвинтар, а везли їх в часи мого дитинства у відкритій труні. Життя на селі — публічне, лише так можна зберегти обряди й ритуали. А також позбутися страху.

На похороні потрібно плакати, ще ліпше зомлівати. Але в міру. Бо можна й собі прикликати смерть. Так чи інак пoxopон обмовляють, як і весілля, не забуваючи й про поведінку дітей.

СОН. Мені було сім років, коли приснився перший в житті кольоровий сон. Ніби у нашому садку всі дерева стали рожевими, а по синьому небу літали рожеві птахи. То був перший сон, який я запам’ятала, і який справив на мене велике враження.

Через кілька годин в селі сталася трагедія. Була неділя, початок осені. Падав сильний дощ. Ми були на дитячому кіносеансі в клубі. Я вже виходила разом з сестрами і в натовпі побачила бліді обличчя двох дівчат, з якими мої сестри приятелювали. Вони вже знали, але ще не усвідомили, що кілька хвилин тому розбився їхній батько на мотоциклі. Колгоспний агроном, батько чотирьох дітей. Найменшій було всього чотири місяці.

Село пережило це, як переживали у 60-х роках, коли світ ще не роз’їдала проказа себелюбства і грошолюбства, і не було мильних опер по телевізору, та й телевізора мало хто міг собі купити. Існувала невідома нині розкіш співпереживати й насолоджуватись бесідою. Смерть тоді переживалась глибоко й довго, часом упродовж років. Дитина, в якої померла мама, мусила поводити себе поважно.