Пауло Коельйо - Адюльтер

Я вийшла з дому, щоб їхати на роботу, й автоматично перевірила свою мобілку. Там було послання від Жакоба. Мені не хотілося це читати, але цікавість завжди сильніша за злопам’ять.

Він надіслав повідомлення сьогодні вранці, дуже рано.

«Ти все зіпсувала. Вона й на думці не мала, що між нами може щось бути, але тепер вона в цьому певна. Ти потрапила в пастку, якої вона не ставила».

Я мусила шукати собі ліки в супермаркеті, роблячи там покупки для дому як жінка, яку не люблять і нехтують. Маріанна мала рацію: мені цього мало. Що я маю, крім примітивних сексуальних розваг із чоловіком, який спить в одному ліжку з нею? Я веду машину небезпечно, бо мені не вдається зупинитися й поплакати, а сльози перешкоджають бачити інші автомобілі. Вони весь час сигналять навколо мене; намагаюся їхати повільніше, але тоді чую ще більше гудків і ще більше протестів.

Якщо було дурістю дозволити Маріанні щось запідозрити, то ця дурість була тим більшою, що я маю чим ризикувати — своїм чоловіком, своєю родиною, своєю працею.

Поки я веду машину під запізнілим впливом двох заспокійливих пігулок і з нервами на крайній межі, до мене доходить, що тепер я ризикую і власним життям. Зупиняюся в одному з провулків і даю волю сльозам. Мої схлипування лунають так гучно, що хтось наближається й запитує, чи мені не потрібна допомога. Я кажу, що ні, і та людина йде. Але правда в тому, що допомоги я потребую, і багато. Я поринаю у свій внутрішній світ, у море багнюки, яка там зібралася, і не можу випливти на поверхню.

Я помираю від ненависті до себе. Певно, Жакоб уже оклигав після вчорашньої вечері й більше ніколи не захоче мене бачити. Провина моя, це я захотіла вийти за власні межі, завжди думаючи, що мене підозрюють, що люди не довіряють мені. Можливо, варто зателефонувати йому й попросити пробачення, але я знаю, він не стане мене слухати. Чи ліпше зателефонувати своєму чоловікові й запитати, чи все в нього гаразд? Я знаю його голос, знаю, коли він роздратований і напружений, хоч він і вміє контролювати себе. Але я не хочу нічого в нього запитувати. Я боюся. Шлунок у мене перевертається, руки міцно вчепилися в кермо, і я дозволяю собі плакати голосніше, ніж можу, кричати, влаштовувати скандал у єдиному безпечному для мене місці — своєму автомобілі. Людина, яка підходила до мене, тепер спостерігає здалеку, боячись, щоб я не утнула якусь дурницю. Ні, я не утну нічого. Я хочу лише поплакати. Це не так багато, хіба ні?

Я відчуваю, що сама себе одурила. Хочу повернутися назад, але знаю — це неможливо. Хочу скласти план, щоб повернути собі втрачену територію, але неспроможна мислити логічно. Єдине, що я можу, — це плакати, відчувати сором і ненависть.

Як я могла бути такою наївною? Вважати, що Маріанна дивиться на мене й говорить ті речі, про які вона вже знає? Бо я почувалася винною, злочинною. Хотіла її принизити, знищити її в присутності її чоловіка, щоб він більше ніколи не дивився на мене як на розвагу. Я знаю, що не кохаю його, але він потроху повертав мені втрачену радість і витягував мене з колодязя самоти, у який я занурилася вже по шию. А тепер я бачу, що ці дні минули назавжди. Я мушу повернутися до реальності, до супермаркету, до завжди однакових днів, до нагляду за домом — раніше таким важливим для мене, який згодом перетворився на в’язницю. Я повинна зібрати черепки, які залишилися від мене. Можливо, признатися своєму чоловікові в усьому, що зі мною відбулося.

Я знаю, він мене зрозуміє. Він чоловік добрий, інтелігентний, він завжди ставив родину на перше місце. Але якщо він мене не зрозуміє? Якщо вирішить, що годі, що ми дійшли до межі й що він стомився жити з жінкою, яка раніше нарікала на депресію, а тепер жаліється, що втратила коханця?

Схлипування урвалися, тепер я думала. Незабаром мене чекає робота, і я не можу просидіти цілий день у цьому провулку з домашніми вогнищами щасливих родин, із кількома різдвяними прикрасами на дверях, із людьми, які ходять туди-сюди, не помічаючи, що я тут. Вони бачать, як руйнується мій світ, і не можуть зробити нічого.

Я повинна поміркувати. Повинна скласти список пріоритетів. Чи зможу протягом наступних днів, місяців і років вдавати, ніби я віддана своїй родині жінка, а не поранений звір? Дисципліна ніколи не була моєю перевагою, але я не можу поводитися, як особа неврівноважена.

Я втираю сльози й дивлюся вперед. Мені треба зрушити автомобіль із місця. Але, мабуть, ні. Треба зачекати трохи ще. Якщо й існує причина радіти тому, що сталося, то це те, що я стомилася жити брехнею. Допоки мій чоловік нічого не підозрюватиме? Чи чоловіки помічають, коли їхні дружини вдають оргазм? Може, і так, але я не знаю, як про це довідатися.