Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

Коли я почув, як обертається ключ у дверях, я прошепотів матері — сам не знаю навіщо:

— Норма прийшла.

Я доторкнувся до її руки, але вона мене не почула. Вона була надто заклопотана мугиканням до себе і миттям дерев’яного одвірка.

Двері відчинилися. Норма побачила мене й спохмурніла. Спочатку вона мене не впізнала — було тьмяно, електричне світло не було увімкнуте. Поставивши на підлогу крамничну торбину, яку вона несла, вона увімкнула світло.

— Хто ви?

Але, перш ніж я встиг відповісти, вона затулила долонею рот і впала спиною на двері.

— Чарлі! — сказала вона так само, як моя мати, видихнувши повітря. І вона мала такий самий вигляд, який колись мала моя мати: тонкі гострі риси, схожа на пташку, гарненька. — Чарлі! Господи, який шок! Ти міг би знайти мене й попередити. Міг би зателефонувати. Я не знаю, що сказати… — Вона подивилася на матір, яка сиділа на підлозі поблизу зливальниці. — Із нею все гаразд? Ти не надто її приголомшив?

— Вона отямилася на короткий час, і ми поговорили.

— Я рада. Вона не дуже пам’ятає, щó з нами було в минулому. Причина — її старечий вік. Доктор Портмен хоче, щоб я віддала її до старечого притулку, але я не можу цього зробити. Я не можу уявити її собі в одному з цих закладів. — Вона відчинила двері до спальні, щоб випустити собаку, й, коли він вистрибнув і радісно заскавучав, взяла його на руки й обняла. — Просто не можу зробити це зі своєю рідною матір’ю. — Потім вона невпевнено всміхнулася мені. — Але який сюрприз. Я ніколи про це не мріяла. Дай-но мені подивитись на тебе. Я ніколи тебе не впізнала б. Зовсім інший. — Вона зітхнула. — Я рада бачити тебе, Чарлі.

— Справді? Я не думав, що ти захочеш побачити мене знову.

— О, Чарлі! — Вона взяла мої руки у свої. — Не кажи так. Я рада бачити тебе. Я тебе чекала. Я не знала, коли саме, але була впевнена, що одного дня ти прийдеш. Відтоді як прочитала про твою втечу з Чикаго. — Вона відхилилася назад, щоб подивитись на мене. — Ти не знаєш, скільки я про тебе думала, намагаючись угадати, де ти є і що ти робиш. Аж поки до нас прийшов професор — коли це було? У березні? Лише сім місяців тому? Я не думала, що ти досі живий. Мати сказала мені, що ти помер у притулку Воррена. Я вірила у це всі ці роки. Коли вони сказали мені, що ти живий, і вони потребують тебе для експерименту, я не знала, як мені бути. Професор… Нему? — так його звуть? — не дозволив мені побачитися з тобою. Він боявся зіпсувати тобі настрій перед операцією. Та коли я прочитала в газетах, що операція мала успіх і ти став генієм, — о, ти собі не уявляєш, як мені було прочитати таку новину!

Я розповіла про це людям у моєму офісі й дівчатам у моєму бридж-клубі. Я показала їм твою фотографію в газеті і сказала, що одного дня ти нас навідаєш. І ти нас навідав. Ти справді приїхав побачитися з нами. Ти нас не забув.

Вона знову мене обняла.

— Ох, Чарлі, Чарлі… як чудово несподівано виявити, що я маю старшого брата. Ти собі цього не уявляєш. Сядь і дозволь мені приготувати тобі чогось поїсти. Ти повинен розповісти мені все про себе і про твої найближчі плани… Я не знаю, які запитання я можу тобі поставити. Певно, вони звучатимуть безглуздо — як у дівчини, яка несподівано виявила, що її брат герой, кінозірка або щось таке.

Я був спантеличений. Я не сподівався на таке привітання від Норми. Мені ніколи не спадало на думку, що всі ці роки, прожиті наодинці з нашою матір’ю, могли змінити її. А проте так воно й сталося. Вона вже не була зіпсованою дитиною з моїх спогадів. Вона виросла й стала приязною, симпатичною і здатною на щирі почуття.

Ми стали розмовляти. Іронічна ситуація: ми сидимо із сестрою й розмовляємо про мою матір, що сидить у кімнаті з нами, так, ніби її тут нема. Щоразу, коли Норма згадувала про їхнє спільне життя, я дивився, чи Роза нас слухає, але вона перебувала глибоко у своєму світі, ніби не розуміла нашої мови, ніби ніщо більше її не стосувалося. Вона снувала по кухні, наче привид, підбираючи одне, переставляючи інше, ні на кого не натикаючись. У цьому було щось моторошне.

Я дивився, як Норма годує свого собаку.

— То ти нарешті його маєш. Наппі — це щось подібне до Наполеона, чи не так?

— Звідки ти знаєш?

Я розповів їй про свої спогади: про той час, коли вона принесла додому твір із високими оцінками, сподіваючись, що їй подарують собаку, і як Мат заборонив її купувати. Коли я це розповів, вона ще більше спохмурніла.

— Я цього не пам’ятаю. О, Чарлі, невже я була такою підлою у стосунку до тебе?