Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

— Ви прийшли через електричний рахунок?

Перш ніж я встиг заперечити, вона застережливо підняла палець.

— Я збиралася надіслати чек першого числа цього місяця, але мій чоловік виїхав із міста у справах. Я сказала їм, щоб вони не турбувалися за гроші, бо моя дочка одержить платню на цьому тижні й ми зможемо оплатити всі наші рахунки. Тому вам немає чого турбуватися за гроші.

— Вона ваша єдина дитина? Інших дітей у вас немає?

Вона здригнулася, а потім її погляд ковзнув кудись далеко.

— У мене був хлопець. Він мав такі блискучі здібності, що інші матері мені заздрили. І вони його зурочили. Мені сказали, що в нього низький коефіцієнт інтелектуального розвитку. Він став би великим чоловіком, якби не це. Він і справді був дуже розумний, винятковий, сказали мені. Він міг стати генієм…

Вона взяла жорстку щітку.

— Пробачте мені тепер. Я мушу навести в домі лад. Моя дочка хоче привести на обід молодого чоловіка, й мені треба прибрати тут весь бруд.

Вона стала навколішки й почала шкребти вже й так блискучу підлогу. Вона більше не підіймала погляду.

Вона тепер мугикала для себе якусь пісеньку, але раптом замовкла, залишивши ганчірку між відром і підлогою, ніби несподівано згадала про мою присутність позад неї.

Вона обернулася, її обличчя було стомлене, а очі блищали, й похитала головою.

— Як це могло статися? Я не розумію. Вони сказали мені, що змінити тебе неможливо.

— Вони зробили мені операцію, і це змінило мене. Я тепер знаменитий. Про мене знають у всьому світі. Я розумний тепер, мамо. Я можу читати й писати, і я можу…

— Слава Богу, — прошепотіла вона. — Мої молитви — усі ці роки я думала, Він не чує мене, але Він чув мене й лише чекав зручного часу, щоб здійснити Свою волю.

Вона витерла обличчя фартухом і, коли я обняв її рукою, заплакала в мене на плечі. Весь біль минув, і я був радий, що прийшов.

— Я повинна всім розповісти, — сказала вона, всміхаючись, — усім учителям у школі. О, побачив би ти, якими будуть їхні обличчя, коли я їм скажу. Й усім сусідам. І дядькові Герману — я повинна розповісти дядькові Герману. Він буде такий задоволений. І зачекай, поки прийдуть додому твій батько і твоя сестра! О, вона буде така щаслива побачити тебе. Ти собі не уявляєш.

Вона обняла мене, збуджено розмовляючи, снуючи плани нового життя, яким ми станемо жити всі разом. Я не мав мужності нагадати їй, що більшість учителів, які знали мене з дитинства, покинули цю школу, сусіди давно роз’їхалися, дядько Герман помер багато років тому, а мій батько покинув її. Кошмар недавніх років завдав би їй великого болю. Я хотів, щоб вона всміхалася й почувалася щасливою. Уперше за своє життя я примусив її всміхнутися.

Потім на короткий час вона замислено замовкла, ніби пригадавши щось. Я мав відчуття, що її розум хоче податися в мандри.

— Ні! — скрикнув я, повертаючи її до реальності. — Стривай, мамо! Є одна річ, яку я хочу залишити тобі, перш ніж піду.

— Підеш? Ти не можеш тепер звідси піти.

— Я повинен піти, мамо. У мене багато справ. Але я тобі напишу, надішлю гроші.

— Але коли ти повернешся?

— Я ще не знаю. Але перш ніж я піду, я віддам тобі це.

— Журнал?

— Не зовсім. Це науковий звіт, який я написав. Дуже технічна стаття. Поглянь, вона називається «Ефект Елджернона—Гордона». Ідеться про моє наукове відкриття, тому мене внесли до заголовку. Я хочу, щоб ти зберігала копію цього звіту й могла показати людям, що твій син тепер принаймні не опудало.

Вона взяла статтю й подивилася на мене зі страхом.

— Тут і справді твоє прізвище… Я знала, що це станеться. Я завжди казала собі: коли-небудь так буде. Я робила все, що могла. Ти був надто малий, щоб пам’ятати, але я намагалася. Я всім казала, ти підеш до коледжу, станеш професіоналом і залишиш свій знак у світі. Вони сміялися, але я їм це казала.

Вона всміхнулася мені крізь сльози, а за мить уже на мене не дивилася. Вона підняла ганчірку й почала мити одвірок навколо дверей на кухню, мугикаючи — щасливішим голосом, подумалося мені, — наче уві сні.

Собака знову загавкав. Зовнішні двері відчинилися й зачинилися й чийсь голос гукнув:

— Окей, Наппі. Окей, це я.

Собака збуджено стрибав перед дверима спальні.

Я розлютився, що мені довелося тут затриматися. Я не хотів бачити Норму. Ми нічого не мали сказати одне одному, й мені не хотілося зіпсувати свій візит. Задніх дверей тут не було. Можна було хіба що вилізти крізь вікно на заднє подвір’я, а там перелізти через паркан. Але хтось міг прийняти мене за злодія.