Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

Я увійшов у коридор і проминув сходи, які так часто бачив у своїх кошмарах. Я надто часто спускався цими довгими вузькими сходами, підштовхуваний демонами, які хапали мене за ноги й тягли вниз до підвалу, а я намагався заверещати без голосу, здавивши свій язик і задихаючись у мовчанці. Як оті мовчазні хлопці в притулку Воррена.

Люди, які жили на другому поверсі, — господар і господиня будинку, Меєрси, — завжди ставилися до мене добре. Вони частували мене цукерками й дозволяли мені посидіти в їхній кухні й погратися із собакою. Я хотів би з ними побачитися, але знав, що вони померли, хоч ніхто мені про це й не казав, і що нагорі живуть незнайомці. Ця стежка була закрита для мене навіки.

У кінці коридору двері, у які втекла Роза, були замкнені, й протягом якоїсь миті я стояв перед ними в нерішучості.

— Відчини двері!

Відповіддю мені був верескливий гавкіт малого собаки. Він став для мене несподіванкою.

— Ну, гаразд, — сказав я. — Я не маю наміру бити тебе чи щось подібне, але я прийшов здалеку і не піду звідси, не поговоривши з тобою. Якщо ти не відчиниш мені двері, я їх виламаю.

Я почув, як вона каже:

— Тихше, Наппі… Іди до спальні.

За мить я почув, як клацнув замок. Двері відчинилися, й вона стояла там, дивлячись на мене.

— Ма, — прошепотів я. — Я нічого тобі не зроблю. Я лише хочу поговорити з тобою. Ти повинна зрозуміти: я тепер не такий, яким був. Я змінився. Я тепер нормальний. Ти не розумієш? Я вже не недорозвинений. Я не дебіл. Я такий, як і всі інші. Я нормальний, як ти, як Мат, як Норма.

Я намагався говорити, не замовкаючи, бубонів і бурмотів, щоб вона не зачинила двері. Я намагався все їй розповісти відразу.

— Вони змінили мене, зробили мені операцію, і я став іншим, став таким, яким ти завжди хотіла бачити мене. Хіба ти не читала про це в газетах? Про новий науковий експеримент, який позитивно впливає на розум людини, і я перший, на кому його випробували. Ти хіба не можеш цього зрозуміти? Чому ти так дивишся на мене? Я тепер розумний, розумніший, аніж Норма або дядько Герман, або Мат. Я знаю такі речі, яких не знають навіть професори в коледжі. Поговори зі мною! Розкажи мені про те, що ти хотіла мені розказати, коли я був малим хлопцем, більше нічого мені не треба. Я не завдам тобі кривди. Я не ненавиджу тебе. Але я повинен знати про себе, зрозуміти себе, поки ще не пізно, й ти одна на світі, хто може допомогти мені тепер. Дозволь мені увійти й трохи посидіти.

Саме тон мого голосу, а не те, що я казав, загіпнотизував її. Вона стояла в дверях і дивилася на мене. Не думаючи, я дістав із кишені свою закривавлену руку і стиснув пальці в кулак, намагаючись бодай у такий спосіб переконати її. Коли вона побачила мою руку, вираз її обличчя пом’якшився.

— Ти поранився…

Я не думаю, що вона пожаліла мене. Те саме вона могла відчути до собаки, який подряпав собі лапу, або до кота, пораненого в бійці. Вона пожаліла мене не тому, що я був її Чарлі, а всупереч цьому.

— Піди обмий її. Я помажу її йодом і забинтую.

Я пішов за нею до тріснутої зливальниці з іржавим краном, над якою вона так часто вмивала мені обличчя й руки, коли я приходив із заднього подвір’я або коли був готовий їсти або спати. Вона дивилася, як я закочував рукави.

— Тобі не слід було ламати скло. Хазяйка розгнівається, а в мене немає грошей, щоб заплатити за нього.

Потім, ніби їй здалося, що я роблю це надто повільно, вона забрала від мене мило й вимила мою руку. Коли вона це робила, вона так зосередилася, що я мовчав, боячись порушити чари. Раз у раз вона клацала язиком і зітхала:

— Чарлі, Чарлі, ти завжди потрапляєш у халепу. Коли ти навчишся стежити за собою?

Вона повернулася на двадцять п’ять років назад, коли я був її маленьким Чарлі, й вона хотіла, щоб я завоював своє місце у світі.

Коли кров було змито й вона витерла мені руки паперовою серветкою, вона подивилася мені в обличчя, і її очі наповнилися страхом.

— О Боже! — видихнула вона й поточилася назад.

Я знову заговорив, лагідно, переконливо, намагаючись переконати її, що все гаразд і я не хочу її скривдити. Та коли я говорив, то бачив, що її розум мандрує. Вона озирнулася навколо туманним поглядом, затулила рота рукою й застогнала, подивившись на мене знову.

— У домі такий безлад, — сказала вона. — Я нікого не чекала в гості. Поглянь на ці вікна й на ці одвірки.

— Усе гаразд, мамо. Не турбуйся.

— Мені треба знову натерти підлогу. Вона має бути чистою.

Вона помітила сліди пальців на дверях і, взявши ганчірку, стала їх обтирати. Коли вона підняла погляд і побачила, що я дивлюся на неї, то спохмурніла.