Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

Вона щиро засміялася, все ще дивлячись прямо перед собою і показавши білі зуби.

— Я не краща й не гірша за інших. Я дуже люблю своїх хлопців. Робота моя нелегка, але ти почуваєш себе винагородженою, коли думаєш про те, як вони потребують тебе. — Усмішка покинула її на мить. — Нормальні діти виростають надто швидко, перестають потребувати тебе… починають жити власним життям… забувають, хто їх любив і піклувався про них. Але цим дітям потрібно все, що ти їм можеш дати, — усе твоє життя. — Вона знову засміялася, спантеличена своєю серйозністю. — Тут важко працювати, але ця робота дає мені справжнє задоволення.

Коли ми спустилися сходами, де чекав нас Вінслоу, пролунав обідній дзвін, і хлопці посунули до їдальні. Я звернув увагу на те, що великий хлопець, який тримав меншого на колінах, тепер вів його до столу, тримаючи за руку.

— Дивовижно, — сказав я, кивнувши в їхньому напрямку.

Вінслоу теж кивнув головою.

— Великого звуть Джеррі, а меншого — Дасті. Таке ми спостерігаємо тут часто. Коли вони не бачать когось іншого, хто приділяв би їм увагу, то іноді вони шукають людського контакту й людського співчуття у власному середовищі.

Коли ми проминали ще один із котеджів, ідучи до школи, я почув крик, супроводжуваний виттям і підхоплений двома або трьома голосами. Вікна в тому коледжі були забрані ґратами.

Вінслоу вперше здався дещо спантеличеним того ранку.

— Це коледж спеціальної безпеки, — пояснив він. — Емоційно стурбовані люди з вадами загального розвитку. Коли їм випадає нагода, вони можуть покалічити себе або інших. Ми оселяємо їх у коледжі К. Він постійно замкнений.

— Емоційно стурбовані пацієнти тут? Хіба їм місце не в психіатричній лікарні?

— Звичайно, — сказав він, — але цю хворобу не так легко проконтролювати. Деякі з емоційно стурбованих пацієнтів не зриваються доти, доки певний час не побудуть тут. Інших надсилає сюди суд, і ми не можемо не прийняти їх, навіть якщо для них тут немає місця. Реальна проблема полягає в тому, що місця немає ніде ні для кого. Чи вам відомо, скільки людей стоять у черзі до нас? Тисяча чотириста. А ми зможемо на кінець року прийняти лише двадцять п’ять або тридцять.

— А де ці тисяча чотириста перебувають тепер?

— Удома. Поза межами спеціальних закладів, чекаючи, поки для них з’явиться місце тут або в іншій інституції. Ви ж розумієте, наша проблема відсутності місця не має нічого спільного з перевантаженням лікарень. Наші пацієнти зазвичай приходять сюди, щоб прожити тут до кінця свого життя.

Поки ми йшли до нового будинку школи — одноповерхової структури зі скла й бетону з великими світлими вікнами, — я спробував уявити собі, як ходитиму цими коридорами як пацієнт. Я уявив, як стою в черзі чоловіків і хлопців, щоб потрапити до класної кімнати. А може, я стану одним із тих, хто штовхатиме іншого хлопця у кріслі на коліщатах, або вестиме когось іншого за руку, або триматиме малого хлопця на руках.

У класній кімнаті, де обробляли дерево, група старших хлопців виготовляли лави під наглядом учителя. Вони з’юрмилися навколо нас, із цікавістю роздивляючись мене. Учитель поклав пилку й підійшов до нас.

— Це містер Гордон з університету Бекмана, — сказав Вінслоу. — Хоче подивитися на деяких наших пацієнтів. Думає, чи не купити йому цей заклад.

Учитель засміявся й показав рукою на своїх учнів.

— Я-якщо в-ін к-купить ц-цей з-заклад, т-то м-муситиме к-купити й н-нас. І й-йому д-доведеться дістати н-нам б-більше д-дерева д-для роботи.

Коли він став показувати мені майстерню, я звернув увагу на те, як дивно поводилися хлопці. Вони ретельно робили свою роботу, шліфуючи або покриваючи лаком щойно виготовлені лави, але не розмовляли.

— Це м-мої мовчазні х-лопці, — пояснив мені вчитель, угадавши не-поставлене запитання. — Г-глухон-німі.

— Ми маємо тут сто шість таких хлопців, — пояснив Вінслоу, — для вивчення, спонсорованого федеральним урядом.

Неймовірно! Наскільки менше вони мають, ніж інші людські створіння. Розумово недорозвинені, глухі, німі — а з яким ентузіазмом вони шліфують лави!

Один із хлопців, який затискав шматок дерева в лещатах, покинув свою роботу, поплескав Вінслоу по руці й показав у куток, де сушилися на полицях закінчені вироби. Хлопець показав на підставку для лампи, що стояла на другій полиці, а потім — на себе. Це була невміла робота, підставка хиталася, лак по ній розповзався грубими плямами. Вінслоу та вчитель стали з ентузіазмом її хвалити, а хлопець гордо всміхався й подивився на мене, певно, чекаючи, що і я його похвалю.