Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

— Атож, — кивнув я головою, підбираючи найпереконливіші слова. — Дуже добре… дуже гарно, просто чудово.

Я так сказав, бо він цього потребував, але я нічого не відчував. Хлопець усміхнувся мені й, коли ми обернулися, щоб вийти з кімнати, підійшов і доторкнувся до моєї руки, ніби сказавши в такий спосіб «до побачення». Я неймовірно розчулився, й мені довелося докласти чималих зусиль, щоб стримати свої емоції, поки ми вийшли в коридор.

Директрисою школи була низенька, повна, материнського вигляду леді, яка посадила мене перед акуратно намальованою схемою, на якій були зображені різні типи пацієнтів, коефіцієнт здібностей, приписуваний кожній категорії, та предмети, які вони вивчали.

— Звичайно, — сказала вона, — ми більше не маємо учнів із високими коефіцієнтами. Ті, хто має коефіцієнти від шістдесяти до сімдесяти, тепер, як правило, навчаються в міських школах, щоправда, в спеціалізованих класах, суспільство створює також для них усілякі вигоди. Більшість із них мають змогу жити в родинах, які беруть їх на виховання, пансіонах і виконувати просту роботу на фермах або на фабриках і в пральнях…

— Або в пекарнях, — додав я.

Вона спохмурніла.

— Атож, я думаю, вони спроможні виконувати таку роботу. Тепер ми також класифікуємо наших дітей (ми називаємо їх дітьми незалежно від віку, всі вони тут діти), ми класифікуємо їх також як охайних і неохайних. Керувати котеджами, в яких вони мешкають, набагато легше, якщо в кожному з них вони перебувають на одному рівні охайності. Деякі з неохайних мають серйозні ушкодження мозку, лежать у спеціальних ліжках і так лежатимуть до кінця своїх днів.

— Або доти, доки наука знайде спосіб допомогти їм.

— О, — усміхнулася вона, уважно подивившись на мене. — Боюся, їм уже ніщо не допоможе.

— Немає таких людей, яким ніщо не допоможе.

Вона подивилася на мене якимсь непевним поглядом.

— Так, так, ви, звичайно, маєте рацію. Ми повинні зберігати надію.

Я її нервував. Усміхнувся сам до себе на думку, щó буде, якщо мене раптом доставлять сюди як одного з її дітей. Буду я охайним чи неохайним?

Повернувшись до кабінету Вінслоу, ми випили кави й поговорили про його роботу.

— Це добре місце, — сказав він. — Ми не маємо психіатрів у своєму штаті — лише консультанта, який приходить сюди один раз на два тижні. Але нам цього вистачає. Кожен із наших психологів відданий своїй праці. Я міг би найняти психіатра, але за ту платню, яку мусив би йому давати, можна взяти на службу двох психологів — людей, які не бояться віддавати частину себе цим людям.

— Що ви розумієте під «частиною себе»?

Він дивився на мене якусь мить, а потім, попри втому, його голос прозвучав гнівно:

— Існує багато людей, які жертвують гроші або матеріали, але дуже мало готових віддати свій час і свою любов. Саме це я хотів сказати.

Його голос став хрипким, і він показав на порожню пляшечку для дитини, що стояла на полиці через кімнату.

— Ви бачите цю пляшечку?

Я сказав йому, що вона привернула мою увагу, коли ми увійшли з ним до кабінету.

— Так от, чи багато людей із тих, кого ви знаєте, готові взяти на руки дорослого чоловіка й годувати його з такої пляшечки, ризикуючи, що ваш пацієнт обробить вас із голови до ніг. Вас це дивує? Ви не можете цього зрозуміти, сидячи у своїй дослідницькій башті зі слонової кості? Що ви знаєте про те, як людину виключають із будь-якого людського досвіду, як це робили з нашими пацієнтами?

Я не міг утриматися від усмішки, яку мій співрозмовник вочевидь зрозумів хибно, бо підвівся на ноги й різко закінчив нашу розмову. Якщо одного дня мені доведеться повернутися сюди й він довідається мою історію, я переконаний, він мене зрозуміє. Він належить до таких людей, які на це здатні.

Повертаючись із Воррена, я не знав, щó мені думати. Мене гнітило відчуття холодної безнадії, тієї самої холодної сірості, яка оточувала мене. Я не чув розмов про реабілітацію, про лікування, про те, що одного дня цих людей можна буде повернути у світ. Ніхто не говорив про надію. Я мав таке відчуття, ніби ті люди мали справу з живими мерцями або навіть гірше, — з людьми, які ніколи не були живими й наділеними знанням. Із душами, що зів’яли на самому початку й були приречені тупо дивитися на час і простір кожного дня. Я пригадував матір закладу з її обличчям, напівзатуленим червоною плямою, добру директрису, психолога з молодим стомленим обличчям, і мені хотілося б знати, як вони знайшли свою дорогу сюди, щоб працювати тут і присвятити себе цим мовчазним людям. Як ото хлопець, що тримав обіймах меншого хлопця, кожен знаходив себе в тому, що віддавав частину себе тим, хто мав чогось менше, ніж він.