Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

— А в чому річ? — запитав я.

— Раніше він був спроможний розуміти прості моделі — наприклад, за цими дверима дороги нема; треба бігти через одні двері, або в кожні треті двері, або лише в червоні двері, або лише в зелені двері… Але тепер він уже тричі пробіг лабіринтом і щоразу припускався помилок.

— Можливо, це тому, що він давно не був у лабораторії?

— Можливо. Ми дозволимо йому знову звикнути до речей і подивимося, як він працюватиме завтра.

Я був у лабораторії багато разів раніше, але тепер мусив вивчити все, що вона могла запропонувати. Я мав запам’ятати за кілька днів процедури, що їх інші запам’ятовували протягом років. Берт і я згаяли чотири години, ходячи з однієї секції в іншу, поки я намагався ознайомитися з усією картиною. Коли ми уже все обійшли, я помітив двері, в які ми не заходили.

— Що там?

— Холодильник і спалювач. — Він відчинив двері й увімкнув світло. — Ми заморожуємо наші експонати, перш ніж спалюємо їх. Це допомагає знищити сморід, бо ми контролюємо розкладання матерії.

Він обернувся, щоб вийти, але я постояв там якусь мить.

— Тільки не Елджернон, — сказав я. — Послухай-но… якщо… Я маю на увазі, що не хочу, аби його вкинули сюди. Віддайте його мені. Я сам подбаю про нього.

Берт не засміявся. Він лише кивнув головою. Немур сказав йому, що від сьогодні я повинен мати все, чого забажаю.

Час був моїм бар’єром. Якщо я хочу знайти відповіді для себе, то повинен почати працювати негайно. Берт видав мені книжки, а Штраус і Немур — свої нотатки. Коли я вже наготувався йти, мені спала в голову дивна думка.

— Скажіть мені, — звернувся я до Немура. — Я щойно бачив ваш спалювач, який допомагає позбутися експериментальних тварин. Які плани ви мали щодо мене?

Моє запитання стало для нього несподіванкою.

— Що ти маєш на увазі?

— Я переконаний, що від самого початку ви передбачили всі можливості. То що мало статися зі мною?

Він мовчав, але я став наполягати:

— Я маю право знати все, що має стосунок до експерименту, а це включає також моє майбутнє.

— Немає сенсу це від тебе приховувати. — Він зробив паузу й припалив уже припалену сигарету. — Ти, звичайно, розумієш, що від самого початку ми мали великі надії на тривалість результату і ми досі їх маємо… ми не маємо підстав сумніватися…

— Я в цьому переконаний, — сказав я.

— Звичайно, взяти тебе як екземпляр для експерименту накладало на нас величезну відповідальність. Я не знаю, щó ти пам’ятаєш, а чого не пам’ятаєш, або як ти поєднував речі на початку проекту, але ми намагалися донести до твого розуміння, що успіх проекту може бути лише тимчасовим.

— Я писав це у своїх звітах у той час, — погодився я, — хоч тоді я не розумів, щó ви мали на увазі під цим твердженням. Але можна й не згадувати про мої тодішні почуття, бо тепер я все чітко розумію.

— Що ж, ми вирішили піти на ризик із тобою, — провадив він, — бо ми знали, що існує дуже мала ймовірність завдати тобі великої шкоди й дуже великий шанс зробити тобі добро.

— Ви можете не шукати виправдання.

— Але ти повинен розуміти, що ми мусили здобути дозвіл від когось із твоїх найближчих родичів. Ти був некомпетентним, щоб самому на це погодитися.

— Я знаю. Ви розмовляли з моєю сестрою, Нормою. Я читав про це в газетах. Із того, що я про неї пам’ятаю, вона охоче дала б дозвіл на мою страту.

Він підняв брови, але пустив мої слова повз вуха.

— Ми сказали їй, що у випадку, якщо експеримент не вдасться, ми не зможемо послати тебе назад до пекарні або до тієї кімнати, з якої ми тебе взяли.

— Чому б і ні?

— Причина одна — ти міг стати іншим. Хірургічне втручання та ін’єкції гормонів могли дати ефект, очевидний не відразу. Твій досвід після операції міг відбитися на тобі. Я маю на увазі емоційне збудження, яке ускладнювало б твою недорозвиненість. Ти не міг би залишитися тією самою особою…

— Чудово. Наче мені було не досить нести один хрест.

— І з іншого боку, ми не могли знати, чи ти залишишся на тому самому ментальному рівні. Ти міг скотитися на ще примітивніший рівень функціонування.

Він дав мені відчути найгірше — знімаючи тягар зі свого розуму.

— Я повинен знати про все, — сказав я. — Поки я ще спроможний чимось собі зарадити. Які плани ви мали щодо мене?

Він стенув плечима.

— Фонд домовився, що тебе віддадуть до притулку Воррена.

— Що за чортівня!

— Частиною домовленості з твоєю сестрою було, що всі витрати на оплату твого перебування в притулку візьме на себе фонд, і ти одержуватимеш регулярну місячну платню на свої особисті потреби до кінця твого життя.