Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

— Оглянься, сину. За тобою лежить великий уламок…

— Підмети ще раз…

— Він не такий дурний. Посуд легше побити, аніж помити…

Поки погляд хлопця блукав у натовпі розвеселених глядачів, він поступово став відповідати усмішкою на усмішку й зрештою весело заусміхався на жарт, якого не зрозумів. Мене занудило, коли я подивився на тупий, хоч і веселий вираз його обличчя: широко розкриті, світлі очі дитини, яка була невпевнена в собі, але прагнула всім догодити, і я зрозумів, кого впізнав у ньому. Вони сміялися з нього, тому що він був недорозвинений.

Спочатку я веселився разом з іншими.

Потім несподівано розлютився на себе й на всіх тих, котрі глузували з нього, мені хотілося підняти уламки й пожбурити їх у розвеселених клієнтів. Мені хотілося розтовкти їхні усміхнені обличчя. Я підхопився на ноги й закричав:

— Заткніться! Дайте йому спокій! Він нічого не розуміє! Він не може стати іншим, ніж він є… але, ради Бога, поставтеся з розумінням до нього. Він людське створіння!

Ресторан затих. Я вилаяв себе за те, що втратив контроль і створив сцену, й намагався не дивитися на хлопця, коли розплатився по чеку й вийшов на вулицю, не доторкнувшись до своєї їжі. Я відчув сором за нас обох.

Як дивно, що люди, чесні й співчутливі, які не стануть збиткуватися над чоловіком, народженим без рук, без ніг або очей, — як такі люди вважають, що немає нічого поганого в тому, щоб глузувати з хлопця, наділеного слабким розумом. Мені вривало терпець пригадувати, що зовсім недавно я — як і цей хлопець — по-дурному виконував роль клоуна.

І я майже забув.

Лише нещодавно я довідався, що люди сміялися з мене. Це завдавало мені найбільшого болю.

Я часто перечитував свої найперші звіти й бачив неграмотність, дитячу наївність, примітивний розум, що визирали з темної кімнати крізь замкову шпарину на сліпуче зовнішнє світло. У своїх снах і спогадах я бачив, як Чарлі щасливо й невпевнено всміхається тому, що кажуть навколо нього люди. Навіть у своїй тупості я знав, що перебуваю на нижчому рівні. Інші люди мали щось таке, чого мені бракувало, — щось не визнавало мене. У своїй ментальній сліпоті я вірив, це було пов’язане з умінням читати й писати, і я був переконаний, що, коли я опаную це вміння, я матиму також розум.

Навіть недорозвинений чоловік хоче бути таким, як інші люди.

Дитина може не знати, як нагодувати себе або що їй їсти, проте вона знає голод.

Цей день був добрим для мене. Я вирішив припинити це дитяче дбання про себе — моє минуле й моє майбутнє. Треба віддати іншим щось із того, що належить мені. Я повинен застосувати свої знання і своє вміння для праці у сфері людського розуму, який щодалі зростає. Хто краще підготовлений до такої праці? Хто жив в обох світах?

Завтра я хочу сконтактуватися з директорською радою при Фонді Велберга й попросити дозволу виконати якусь самостійну роботу в проекті. Якщо вони мені дозволять, я зможу допомогти їм. Я маю кілька ідей.

Можна так багато зробити за допомогою техніки, якщо вона досконала. Якщо мене змогли перетворити на генія, то що можна сказати про п’ять мільйонів розумово відсталих людей, які живуть у Сполучених Штатах? І що можна сказати про незліченні мільйони, які живуть у всьому світі, й про тих, які ще не народилися, але їм судилося народитися з недорозвиненим розумом? А якого фантастичного рівня можна досягти, застосовуючи цю техніку до нормальних людей? До геніїв?

Існують так багато дверей, які можна відчинити, і я нетерпляче чекаю можливості застосувати до цієї проблеми власні знання і вміння. Я повинен переконати їх усіх у тому, що здатний зробити щось дуже важливе. Я переконаний, що фонд виділить на мою роботу відповідний грант.

Але я не можу й далі залишатися самотнім. Я повинен зателефонувати Алісі й про все розповісти їй.

Сьогодні я зателефонував Алісі. Я нервував і, либонь, звучав непереконливо, але мені було приємно почути її голос, і здавалося, вона щаслива почути звістку від мене. Вона погодилася побачитися зі мною, і я взяв таксі у верхньому місті, роздратований повільністю, з якою ми їхали.

Перш ніж я встиг постукати, вона відчинила двері й кинулася мені в обійми.

— Чарлі, ми всі так тривожилися за тебе. Я мала жахливі видіння, в яких ти лежав мертвий на алеї або блукав у якихось нетрищах з амнезією. Чому ти не повідомив нас, що з тобою все гаразд? Ти міг би зробити це.

— Не сварися на мене. Я мусив побути сам-один протягом певного часу, щоб знайти відповіді на деякі запитання.