Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

Її розповідь не зіпсувала мені настрій, хоч я й думав, що мені буде прикро. У якийсь спосіб сп’яніння на мить зламало свідомі бар’єри, які тримали колишнього Чарлі Гордона глибоко захованим у глибині мого розуму. Як я давно вже підозрював, він не був абсолютно ніким. Ніщо в нашій свідомості не покидає нас назавжди. Операція заховала його під шаром освіти й культури, але емоційно він був тут — спостерігаючи й чекаючи.

Чого він чекав?

— Ти тепер окей?

Я сказав їй, що зі мною все гаразд.

Вона схопила ковдру, якою я обгорнувся, й знову затягла мене в ліжко. Перш ніж я її зупинив, вона обняла мене й поцілувала.

— Мені було страшно цієї ночі, Чарлі. Я думала, ти схибнувся. Я чула, як розповідають про хлопців-імпотентів, як несподівано їх опановує ця хвороба, й вони стають маніяками.

— Чому ж ти залишилася?

Вона стенула плечима.

— Розумієш, ти був наче мала перелякана дитина. Я була переконана, що ти не зробиш мені боляче, але боялася, щоб ти не зробив боляче собі. Тому вирішила залишитися тут. Пробач мені. Але я тримала напохваті цю штуку, про всяк випадок…

Вона витягла грубу й важку книгу, яку запхала між ліжком і стіною.

— Думаю, тобі не довелося скористатися нею.

Вона похитала головою.

— Хлопче, либонь, ти дуже любив горішки, коли був дитиною.

Вона вибралася з ліжка й стала вдягатися. Я лежав протягом якогось часу, спостерігаючи за нею. Вона рухалася переді мною без будь-яких ознак сором’язливості або стриманості. Груди в неї були повні, такі як вона намалювала на своєму автопортреті. Мені хотілося простягти руку й доторкнутися до неї, але я знав, що це марно. Незважаючи на операцію, Чарлі все ще був зі мною.

Сьогодні я вдався до антиінтелектуальних розваг. Якби я наважився, то напився б, але досвід перебування з Фей показав мені, що це може бути небезпечним. Тому натомість я пішов до Таймс-сквер і став блукати від кінотеатру до кінотеатру, поринаючи у вестерни та фільми жахів, як іноді мав звичай робити. Щоразу, коли я поринав у споглядання екрану, мене несподівано огортало відчуття провини, й посеред кінофільму я виходив із кінотеатру й ішов до іншого. Я переконував себе в тому, що шукаю у штучному екранному світі щось відсутнє в моєму новому житті.

Потім несподіваний напад інтуїції біля розважального центру Кено підказав мені, що я потребую не кінофільмів, а людей. Я хотів бути разом із людьми, які оточували мене в темряві. Стіни між людьми тут дуже тонкі, і якщо я слухав уважно, то чув, що навколо відбувається. Схожі почуття опановують мене, коли я гуляю у Гринвіч Вілліджі. Справа не тільки в тому, щоб бути до когось близько, — бо таке відчуття мене не охоплює в напханому людьми ліфті або у вагоні метро в години пік — а в тому, що задушливої ночі, коли всі гуляють або сидять у театрі, лунає шарудіння, й на мить я доторкаюся до когось і відчуваю зв’язок між гілками, стовбуром і глибоко зануреним у землю коренем. У такі хвилини моя плоть є витонченою й тугою, й нестерпне бажання бути її частиною виганяє мене на пошуки таких контактів у темних кутках і сліпих алеях ночі.

Зазвичай, коли я стомлююся від блукання, то повертаюся до свого помешкання і провалююся в глибокий сон, але сьогодні, замість повернутися додому, я пішов пообідати. У ресторані був новий мийник посуду, хлопець років шістнадцяти, і я побачив щось знайоме в ньому, його рухах, виразі його очей. А тоді, прибираючи посуд зі столів позад мене, він впустив на підлогу кілька тарілок.

Вони з тріском порозбивалися, й уламки білої порцеляни розлетілися під столи. Він стояв там, приголомшений і наляканий, тримаючи в руці порожню тацю. Свистки й вигуки клієнтів («Оце прибуток хазяїну!» «Вітаємо!» і «Дайте йому спокій, він зовсім недавно тут працює…»), які майже незмінно супроводжують тріск розбитих тарілок у публічному ресторані, підсилили його розгубленість.

Коли власник ресторану прийшов подивитися, чого тут знявся галас, наляканий хлопець підняв руки вгору, ніби хотів захиститися від удару.

— Гаразд, гаразд, йолопе! — закричав хазяїн. — Не стовбич тут по-дурному! Знайди мітлу й прибери підлогу! Мітлу… знайди мітлу, ідіоте! Вона на кухні. Вимети звідси всі уламки.

Коли хлопець побачив, що його не каратимуть, наляканий вираз зник із його обличчя, й він заусміхався й замугикав якусь мелодію, коли повернувся з мітлою в руках. Кілька найгаласливіших клієнтів і далі базікали, розважаючись коштом хлопця.