Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

— Ви наступний у черзі.

Я вагався, й він мене не зрозумів.

— Зазвичай я не відчинений о цій годині, містере. Мав домовленість з одним зі своїх постійних клієнтів, але він не прийшов. Я вже зібрався зачинятись. На ваше щастя, я вирішив трохи посидіти, щоб відпочили ноги. У мене найкращі підстрижка й гоління в Бронксі.

Коли я дозволив затягти себе до перукарні, він заметушився навколо мене, дістаючи ножиці, гребінці й чистого рушника на шию.

— Усе санітарне, як ви можете бачити, чого я не можу сказати про ближні перукарні. Постригти й поголити?

Я вмостився на стільці. Неймовірно, що він мене не впізнав, тоді як я впізнав його з першого погляду. Я мусив би нагадати собі, що він не бачив мене понад п’ятнадцять років і що мій вигляд змінився навіть більше за останні кілька місяців. Він роздивлявся мене в дзеркалі тепер, коли затулив мені шию чистим рушником, і я побачив, що він спохмурнів, ніби щось слабко пригадуючи.

— Зробіть мені все, — сказав я, показуючи на список послуг у перукарні: «стрижка», «гоління», «шампунь», «крем від сонця»…

Його брови підскочили.

— Я збираюся зустрітися з кимось, кого довго не бачив, — пояснив я, — і хочу мати найкращий вигляд.

Мене опанував підсвідомий страх, коли я знову відчув, як він мене стриже. Коли згодом він став гострити бритву на поясі, цей звук примусив мене здригнутися. Я нахилив голову під легким натиском його руки й почув, як бритва ретельно обшкрябує мені шию. Я заплющив очі й чекав. Враження було таке, ніби я знову лежав на операційному столі.

М’яз на моїй шиї напружився й несподівано смикнувся. Бритва порізала мене трохи вище від Адамового яблука.

— Ой! — скрикнув він. — Боже… Сприйміть це спокійно. Ви смикнулися. Мені страшенно прикро.

Він побіг до вмивальника, щоб намочити рушник.

Побачивши, як він біжить, легко для такого кремезного, важкого чоловіка, я розкаявся у своєму обмані. Я хотів сказати йому, хто я такий, щоб він обняв мене за плече, й ми могли поговорити про давні дні. Але я чекав, коли він затопче поріз пудрою, яка зупиняє кровотечу.

Він закінчив голити мене мовчки, потім приніс кварцеву лампу, поставив її на стілець і затулив мені очі холодними мокрими клаптями вати. І тоді в яскравому червоному внутрішньому світлі я побачив, що сталося того вечора, коли він востаннє повів мене з дому…

Чарлі спить в іншій кімнаті, але він прокинувся, почувши, як верещить мати. Він звик спати під звуки сварок — вони майже щодня відбувалися в домі. Але сьогодні йому вчувається щось жахливе в цій істерії. Він запихає голову під подушку й слухає:

— Я не можу терпіти далі! Він повинен піти! Ми повинні подумати про нашу доньку! Я не можу бачити, як вона щодня повертається зі школи, плачучи, бо діти дражнять її! Ми не можемо втратити через нього всяку надію на нормальне життя!

— Що ти хочеш зробити? Викинути його на вулицю?

— Відведи його геть. Віддай до притулку Воррена.

— Поговорімо про це вранці.

— Ні. Ти тільки балакаєш, балакаєш і нічого не робиш. Я більше не хочу бачити його тут протягом дня. Нехай він зникне вночі.

— Не будь дурною, Розо. Сьогодні вже надто пізно, аби щось зробити… Ти так кричиш, що всі тебе почують.

— Нехай чують. Він зникне звідси сьогодні вночі. Я більше не можу на нього дивитись.

— Ти неможлива, Розо. Що ти робиш?

— Я остерігаю тебе. Виведи його звідси.

— Поклади ніж.

— Я не хочу руйнувати їй життя.

— Ти божевільна. Поклади ніж.

— Краще буде, як він помре. Він ніколи не зможе жити нормальним життям. Йому буде краще на тому світі.

— Ти схибнулася. Ради Бога, візьми себе в руки!

— Тоді забери його звідси геть. Негайно — сьогодні.

— Гаразд. Я відведу його сьогодні до Германа, а завтра ми з’ясуємо, чи можна його віддати до притулку Воррена.

Настала тиша. У темряві я відчуваю, що будинок затремтів, а тоді пролунав голос Мата, менш панічний, ніж її голос.

— Я знаю, чого ти натерпілася від нього, і не звинувачую тебе за те, що ти боїшся. Але ти повинна опанувати себе. Я відведу його до Германа. Це тебе задовольнить?

— Це все, чого я прошу. Твоя дочка також має право на існування.

Мат заходить до кімнати Чарлі й одягає сина. Хлопець не розуміє, про що йдеться, але він наляканий. Коли вони виходять у двері, мати дивиться кудись убік. Можливо, вона намагається переконати себе, що він уже покинув її життя, що він більше не існує. Виходячи з дому, Чарлі бачить на кухонному столі довгий ніж, яким вона ріже м’ясо, й туманно відчуває, що вона хотіла зробити йому боляче. Вона хотіла щось забрати в нього й передати Нормі.