Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

Я відповів їй, що не думав про це, а вона засміялася й сказала, що в мене чесне обличчя. Їй, либонь, захотілося розповісти про себе. Сказала, що не захотіла оселитися в Гринвіч Віллідж, бо там, замість малювання, гаяла б увесь свій час у барах та кав’ярнях.

— Мені краще тут, далеко від шахраїв та дилетантів. Тут я можу малювати що мені до вподоби, й ніхто не прийде, щоб посміятися з мене. Ти ж не належиш до насмішників, чи не так?

Я стенув плечима, намагаючись не помічати пилюку на своїх штанях та руках.

— Думаю, кожен із нас сміється над чимось. Ти ж смієшся над шахраями й дилетантами, чи не так?

Через короткий час я сказав, шо волію повернутися до свого помешкання. Вона відсунула від вікна купу книжок, і я підійшов до нього, переступаючи через газети й паперові пакети, наповнені порожніми пляшками з-під пива.

— Одного дня, — зітхнула вона, — я віднесу їх туди, де це приймають.

Я заліз на підвіконня, відчинив вікно й вибрався на пожежну драбину. Перед тим як відчинити вікно, повернувся назад і забрав свої покупки, але, перш ніж я встиг сказати «дякую» й «до побачення», вона вибралася на пожежну драбину за мною.

— Я хочу подивитися на твоє помешкання. Ніколи там не була. Перш ніж ти тут оселився, дві старі й маленькі сестри Вагнер не казали мені навіть «доброго ранку».

Вона пролізла в моє вікно за мною й сіла на підвіконня.

— Заходь, — сказав я, поклавши свої покупки на стіл. — Я не маю пива, але можу почастувати тебе філіжанкою кави.

Але вона дивилася повз мене, широко розкривши очі від подиву.

— Боже мій! Я ніколи не бачила такого прибраного помешкання, як твоє. Хто міг би подумати, що чоловік, який живе сам-один, зберігатиме вдома такий порядок?

— Я не завжди був таким, — попросив я в неї пробачення. — Це лише відтоді, як оселився тут. Квартира була дуже акуратною, і в мене виникло бажання зберегти її такою, як вона є. Мені прикро тепер, коли щось лежить не на своєму місці.

Вона сповзла з підвіконня й пішла оглянути помешкання.

— Слухай-но, — несподівано сказала вона, — а ти любиш танцювати? Ти знаєш, — вона простягла перед собою руки й зробила кілька мудрованих па. — Скажи мені, що ти танцюєш, і я буду щаслива, що познайомилася з тобою.

— Лише фокстрот, — сказав я. — І то не дуже добре.

Вона стенула плечима.

— Я обожнюю танці, але мені ніколи не щастило зустріти хлопця, який подобався б мені і який був би добрим танцюристом. Тож я мушу вряди-годи виряджатися і йти до танцювальної зали Стардаст. На більшість хлопців, які туди ходять, бридко дивитися, але вони вміють танцювати.

Вона зітхнула, розглядаючись навкруги.

— А все ж такий порядок, який панує у твоєму помешканні, мені зовсім не до вподоби. Я художник, і ці лінії вбивають мене. Усі прямі лінії на стінах, на підлозі, на кутках, що перетворюються на ящики, — як труни. Єдиний спосіб урятуватися від таких ящиків — це добре випити. Тоді всі лінії розгойдуються, стають хвилястими, і я з більшим ентузіазмом дивлюся на цілий світ. А коли всі лінії прямі й накреслені, як тут, я хворію. Ох! Якби я тут жила, мені доводилося б постійно напиватися.

Несподівано вона круто обернулася й подивилася на мене.

— Послухай-но, ти не міг би позичити мені п’ятірку до двадцятого числа? Тоді приходить чек на мої аліменти. Як правило, цих грошей мені вистачає, але минулого тижня я мала проблему.

Перш ніж я встиг відповісти, вона скрикнула й подивилася на фортепіано в кутку.

— Я грала на фортепіано. Я чула кілька разів, як ти бренькав на ньому, й сказала собі, це, мабуть, чудовий хлопець. Тож я хотіла зустрітися з тобою навіть до того, як ти до мене прийшов. Я так давно не мала змоги пограти.

Вона попрямувала до фортепіано, коли я пішов на кухню, щоб приготувати каву.

— Приходь іноді пограти на ньому, — сказав я. Не знаю, чому раптом я почав так вільно розпоряджатися всім, що було в моїй квартирі, але в ній було щось таке, що вимагало цілковитої доброзичливості. — Я поки що не залишаю двері відчиненими, але вікно незамкнене, і, якщо мене не буде вдома, ти зможеш скористатися пожежною драбиною. Покласти тобі до кави вершки й цукор?

Коли вона не відповіла, я заглянув назад до вітальні. Її там не було, та коли я підійшов до вікна, то почув її голос із кімнати Елджернона.

— А це що таке? — Вона роздивлялася триповерховий пластиковий лабіринт, який я збудував. Вона роздивилася його уважніше, а потім раптом у неї вихопився захоплений зойк: — Модерна скульптура! Прямі лінії з поворотами!