Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

І вона й справді бухнулася перед ним на коліна. Тоді він відчув, що те чорне в ньому починає розростатись; то була не роздратована несамовитість, якої зазнав, топчучи букета, а достеменний сказ. Але ще не хотів тому піддатися, бо тоді могло б статися страшне, себе він добре знав.

— Заберись з-перед очей! — люто проказав, цідячи крізь зуби кожне слово. — Інакше не знаю, що тобі вчиню! І встань, лярво чортова! Не корч із себе ідіотку!

Тоді дівчина склала на грудях молитовно руки й подивилася на нього очима святої Магдалини, коли та стояла перед розіп’ятим Христом.

— А коли не заберусь, кинеш на землю й почнеш бити ногами? — покірно, а трохи й блаженно сказала. — Так, як мій вітчим мамці робить? А я не заберуся, бо несила мені… Бий!

Можливо, вона й справді була із психічними вадами, не нам те знати; принаймні повела себе дивно й нестандартно: як правило, в таких випадках жінки вчиняють чоловікам скандали, не раз із голосистими ляментаціями. І тут, сказав Микола (і його очі зволожилися, хоч минуло відтоді бозна-скільки часу), йому треба було повестися розважливо. Принаймні повернутися й піти, але це все так розбурхало його, що він удруге знесамовитів, ніби вдруге побачив киненого на землю букета. Зрештою, вона й була тієї хвиля отаким букетом, збираницею з різних квітів, що їх уклали чужі руки, звісно, не для того, щоб з них поглумилися. Але хлопець себе вже не тямив: у мозок йому шугонуло чорним потоком, відтак здорового глузду не залишилося ні на мак. І він кинувся до тієї, що так молитовно склала перед ним руки, і почав тусати її ногами, зовсім так само, як тусав вітчим тієї молільниці її «мамку». Відтак Натка зламалася, як ламається квітка, і впала лицем на землю, струшуючись од важких ридань і якось дивно підвиваючи.

І тільки тоді отямився. Дивився червоними, залитими кров’ю очима на ту плоть з розтоптаного букета в людському тілі, що билася лицем об землю і скавчала так, як побита сучка, а ще трусилася, деручи пальцями траву. Відтак несвітський жах за скоєне шугнув Миколі в душу, і він кинувся бігти, не бачачи шляху, в довколишні поля, кілька разів перечіплювався, падав, зривався і знову біг, бо йому ввижалося, що за ним мчиться чорне повісьмо і хльостає хвостами межи плечі, як жалкий кропив’яний батіг. І здалося хлопцеві, що він уже й не людина, а вовкулака, який щойно витворивсь із людини. Відтак завив до неба, яке збирало хмари, бо це було єдине, що цієї проклятої хвилини вчинити міг.

Чи довго бігав тими полями, Микола не пам’ятає. Повернувся додому потемки. Саме того літа він вступив до університету і за кілька днів мав виїжджати до Києва. Зрештою, саме тому й вирішив розумно й зважливо поговорити з Наткою. Вона ж, як гадав, про його від’їзд довідалася, що й не дивно в їхньому містечку, де про всіх знали все. Коли ж те сталося, Микола приспішив свій від’їзд і подався на навчання наступного-таки дня, зранку, нічого не відаючи, що сталося з Наткою.

Пізніше тітка написала йому листа, в якому повідомила, що Натку хтось сильно побив, вона не призналася хто; можливо, написала тітка, її зґвалтували, але й до того не призналася. На вулиці з’являється зрідка й завжди дуже сумна. Це щастя, написала тітка, що він, Микола, виявився розумний і не зав’язав собі нею світ; зрештою, про неї турбуватися не варто — чорт її не вхватить. (Щось схоже є у «Сфері». Але це не повтор, а збіг житейських ситуацій. — В. Ш .) А от коли б світ нею він зав’язав, практично зміркувала тітка, ніякого навчання в Миколи б не вийшло, тож себе занапастив би. А так щасливо викрутився (тітка так і написала — «щасливо викрутився») і «можеш тепер не сушити собі голови».

Цього листа Микола мені показав, звідти й цитати. Проникливість тітки треба признати: жінки інколи через свої химерні змисли бувають розважливі. Кажу це з двох причин: згадаймо, як завершив свою історію Теодор Петровський-Лико, до речі, й там були поля, якими їздив у бурю, але Теодор, на відміну від Миколи, до тієї, що його чарувала (розуміймо цей знак як символ), таки повернувся чи навернувся, чим дав підставу для продовження родового фатуму в часі. Друга річ: згадаймо, як закінчувався цитований Миколин вірш. Хоча звільнився від Натчиних чарів, він дівчини не забував і хотів повернути себе до тих танців під небом, тобто повестися інакше, ніж повівся, а тоді, як прозірливо відчула його тітка, «зав’язав би собі світ» (цей вислів треба признати за чудову ідіому), тобто вчинив би тотожно до Теодора Петровського. І цим би довів, що він не з чотирнадцятого коліна, а справді з тринадцятого у своєму роді. І я певен, що він таки з тринадцятого, бо потому так і не одружився, заступивши жінку наукою — історією. Мав од цього «шлюбу» й дітей — свої наукові писання у формі, правда, тільки однієї книжки, що звалася «Родовідні жанри в давній українській літературі як історичне джерело», і низки статей на всілякі історичні теми з несподіваними часом висновками. А такі «діти», згодьмося, проклять своїх батьків чи взагалі предків не успадковують. Відтак мойри, власне Атропос, змогли в цій історії покласти крапку. Я, як Миколин сповідник, переконував його, що після сповіді той гріх (а він був очевидний) із покаянням з’єдналися, отже, гріх став нечинний і він може скуштувати й цього забороненого для себе плоду, тобто одружитись. Але Микола з тонкою усмішечкою сказав: