Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

Але між іншим Микола розповів мені, що після того вечора, коли протанцював білого танця, дівчина продовжувала переслідувати його, але вже в ширшому просторі, навіть почала бідного мого приятеля тероризувати, постійно постаючи в нього на дорозі, ніби не мала у світі іншого заняття; відтак вистежувала кожен його вихід чи прохід при відвідуванні кіно, магазину, навіть перукарні. Наприклад, іде він вулицею, а назустріч спокійнісіньке простує вона — і неодмінно обливає його запаморокою замерзлої тьми в очах. Стоїть хлопець у черзі, купуючи хліб, а вона дихає морозяним духом йому в потилицю або ж стоїть трохи далі, маючи перед собою одного чи двох (ніколи більше) із черги (подам неологізма: «почержників», чи «почережників», чи, кажучи, суржиком, «очиритян», ніби вони опудала, зроблені з очерету)! Або ж зайде Микола постригтися, відтак до перукарні заходить і вона, сідає в крісло, і перукарка накладає їй на голову якесь інопланетне начиння із круглячків-рурок, що шиплять і випускають із себе пару. Дівчина невідривно дивиться на нього, ніби пересилає йому тією парою свої почування, а може, й чаклує. Так само в кіно: завжди опинялася в одному з ним ряді, але через кілька місць з лівої чи правої руки. Всі дивилися, зокрема й Микола, на екрана, а вона тільки на нього, ніби його персона була щось цікавіше за екран.

Спершу намагався не звертати на це уваги, навіть подумки підсміювався, бо що з того могло вийти? Добре принаймні, що до нього не підходила за правом малознайомства, яке все-таки відбулося, але що далі, то більше хлопець починав дратуватися, ніби наливався кров’ю, що ось-ось бухне йому в голову. Тоді почав заживати остережних заходів. Наприклад, виходячи на вулицю, спершу висовувався з хвіртки й пильно роздивлявся; але варто було вийти, як вона відразу ж з’являлася, йдучи назустріч чи ззаду, при цьому важко було б сказати, хто більше з них звар’ятував.

Довідалася навіть про його день народження, отож коли він стояв розм’яклий од сентименту, що до його життя додався ще один рік, при тому був на закритій території, тобто у власному дворі, на ґанку і при відчинених дверях, в які виливалися запахи, що смаковито дратували його нюх, — це готувався його тіткою, в якої жив (сестрою його покійної матері, отже, не з роду Ликів), святковий на його честь обід, — хвіртка до його обійстя раптом відчинилася, і в неї вплив хлопчак, пручи перед собою величезного вінка-букета (такі тоді виготовляли й продавали, а вживали при всяких урочистих оказіях, навіть на похоронах); хлопець був не набагато вищий за того букета. Відтак здавалося, що це простує до Миколи сам букет на невеличких ніжках у закоротких штаненятах і в розчовганих балетках, що, може, колись і були білі, а тепер радше густо-сірі, як барва пір’я в певного сорту гуски чи гусака. І цей букет проступеляв не так уже хвацько через двір і зупинився перед ґанком.

— Це ви Микола Лико? — спитав букет тонким, майже жіночим голоском.

— Я! — зчудовано сказав Микола.

— Тоді поздравляю вас з дньом народження, — продзвенів голосок. — І жилаю вам усього луччого!

— А від кого букет? — вражено запитав Микола.

— Вона сказала, що ви знаїте, — продзвенів голосок. — І звеліла сказать вам те, що я вже сказав. А ще веліла, щоб грошей я від вас за услугі не брав, бо вона вже розщиталася. Але када ви щось дасте, — цього вона не казала, — то я не одкажусь.

— А чого хочеш: грошей чи гостинця? — спитав Микола, відчуваючи, що починає дихати трохи пришвидшено.

— Конєшно, грошей, — сказав поважно букет. — Бо за гроші куплю, що захочу, а гостинця з’їм, і не буде нічо.

Коли б букета прислав хтось інший, Микола б посміявся з цієї інтермедії, але в ньому не тільки пришвидшилося дихання, а в глибині казанця його голови почало закипати знайоме вже роздратування, яке тепер у ньому виникало завжди, коли здибувався з тією, кого він, як сказав малий, знав. Але ще мав силу, щоб стриматися, тому дав малому карбованця, хоча в руки букета забобонно не взяв, ніби той був просякнутий отрутою, а звелів малому покласти його на надвірного стола, досить неоковирно збитого ним-таки, Миколою, із неструганих дощок. І тільки тепер побачив посланця — той цілком подобав на циганча. Шморгнув носом і вмить здимів з-перед його очей, очевидно, відчувши, що довше тут затримуватися небезпечно.

І Микола вперше в житті по-справжньому сказився. Скинув того букета на землю й почав топтатися по ньому, підгецуючи, ніби танцював дикого танця, але цього разу без напарниці. Власне, напарниця була, але у формі нещасного букета, якому цього разу несолодко танцювалося.