Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

— За логікою, — сказав я, — коли тобі захотілося перетворитись у Муту, тобто жінку, у твоїй історії знову з’явилася якась цієї статі істота?

— Шоб ти здох! — сказав щиросердно Микола Лико; можна сказати, що в ньому на цей час заговорила не сумнівно княжа порода, а цілком простолюдинська, адже вислову шляхетним аж ніяк не назвеш, тим більше, що це стосувалося моєї скромної, але не без гонору, персони. Тому я проковтнув уразу, як дитя неприємну пігулку, і мій голос із мудро-зміїного знову перейшов на лисячий:

— Отже, шукай жінку! — сказав.

І Микола Лико здався, припертий до стіни. Але ще пручався.

— Гаразд, усе тобі оповім, але під однією умовою: про це писати не будеш. Зрештою, ти мене достатньо обплював і, на щастя свою базгранину завершив.

— Але чому тоді до мене уві сні заявилися мойри? — тоном вишуканого єзуїта спитався я, а ще з немічними нотками в доважку!

— Це твої круті-верті, — знову по-простацькому сказав професор історії, — тобто типовий для вашої безсовісної братії вихит. Ніякі мойри тобі не снилися, але щось занюхав — і це напевне.

— А коли я поклянуся на Біблії, — спитав я обережно, — що таки справді наснилися?

— Ще й сплівши пальці? — їдко запитав Микола.

Знову варто пояснити. Коли ми з Миколою були дітьми, то, фальшиво клянучись, сплітали вказівного та середульшого пальця — тоді клятва ставала нечинна.

— Покладу на Біблію не одну руку, а дві, — урочисто сказав я.

— Моя умова — ультиматум! — категорично заявив Лико.

Що залишалося робити? Клятвено пообіцяв, що ніколи, аж ніяк не обписуватиму його нової історії, тим більше, що справді: свого твора, де мій приятель є головний герой, закінчив, а я ніколи не доробляю надрукованих творів.

Говорячи це… сплів указівного та середульшого пальця. Бо природа митця щось вище за нього, тим більше, що мойри мені справді наснилися. Згодом похвалив себе за таку гнучкість, а Микола, охоловши, не те щоб благословив мене на подвиги, а ще раз сказав оту простацьку фразу: «Щоб ти здох!» — та цього разу однозначну з благословенням.

Отже, що сталося? Вже казав: мій приятель був автором лише однієї наукової монографії; другою книгою стали мемуари, які більше писав я, ніж він сам. Наукова ж була розширеним варіянтом його кандидатської дисертації. Але діставши посаду завідувача катедри, він здобув професорське звання, відтак написав докторську, матеріяли до якої давно мав зібрані. Цією книгою зацікавилося одне видавництво, і він поринув ще й у видавничу гарячку — ось що зумовило те, що він і про мене забув, — був така людина, яка, віддаючись одній справі (мав, правда, й другу — виклади), про все і всіх забував, а це, признаємо, щаслива особливість, бо не розпорошувався. Власне, свідчить про особливу цільність його характеру. При тому сталося так, що підвернув ногу і якийсь час мусив проводити вдома, отже, сидів на лікарняному, а що видавничий процес тривав, йому виділили працівника, який довозив набір, тоді гранки й верстку, брав книги для ілюстрацій і т. д.

Перша поява того працівника варта уваги, бо це був не «він», а «вона». Продзеленчав дзвінок, і коли професор придибав до дверей та відчинив — перед ним постала невеличка істота, настільки худа, що її талію можна було б назвати осиною; личко — дрібне, цілком сірої барви, як то кажуть, «без кровинки»; волосся підстрижене по-хлоп’ячому, тобто його майже не було, а затилля голови — під машинку. На сірому ж тлі стояло дві кринички студених, також сірих, дещо водянистих очей; вуста начебто й підмальовані, але це не приховувало їхньої випитості, а підборіддя — гостре, як у кози. Та й узагалі її подібність до цього представника живого світу виявилася разючою, тому Микола й охрестив її з першого разу не інакше, як Коза. В крихітній же ручці ця істота тримала букета червоних троянд, що миттю сколихнуло (невідь-чому) Миколину пам’ять, — зрештою, це був другий випадок у житті, коли йому підносили квіти не при офіційних оказіях; а перше подібне вручення, як знаємо, не вúкликало в Миколи прихильних почуттів.

Однак звернув увагу не так на того букета (хоча міг би резонно подумати: чому це їй, як простій кур’єрці, приносити ще й квіти, досить дорогі під цю пору, та ще й червоні троянди?), як на по-особливому тендітні пальчики, які аж просвічувалися, відтак проглядали на них бліді суглобчики. Одне слово, це був викінчений комп’ютерної діви (з цього моменту писатимемо це поняття з великої літери, як означення Миколиної гості), чи дівчини, чи жінки — байдуже, бо всі такі особи жіночої статі (як помітив не тільки Микола, а й я, автор), котрі проводять робочі дні за комп’ютерами, отак і виглядають, бувши випиті їхніми кровопивцями-машинами, тобто поступово перетворюються в тіні, обов’язково сірі. Зрештою, всі тіні сірі, і тут уже ніде подітися.