Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

Завершивши розписа фрагментів із сувою мойр (тоді їх виявимося, як і мойр, три) і самонадіяно поміркувавши про здійснений фатум, ми обоє з Миколою Ликом, сумнівним княжим нащадком, заспокоїлися, а що за цей час устигли один одному достатньо набриднути, то й не зустрічалися довший час, навіть не телефонували, бо взаємно, так би мовити, вичерпалися.

І тут раптом цей сон. Явилися ж мені мойри як належить: у коротких туніках та сандалетах зі своїми атрибутами: кужелем, терезами, ножицями та сувоєм папірусу, але його переді мною не розстеляли, бо то була б найлегша річ: переписати те, що вони собі зафіксували, хоча я давньогрецької не знаю; про письменність же мойр і чому їм потрібно використовувати мого типу писак, скажу трохи далі. Тут же зазначу, що чого в снах не буває — з їхньої волі я те давньогрецьке викрутасне письмо міг би й прочитати, але волі від них не дістав. Однак ранесенько, щойно вдарило в мої шибки сонце (а так прокидаюся), швиденько сів до столу й мусив ставати їхнім механічним писарем, однак несподівано виявив, що писати поки що нема чого, бо напрямних указівок не дістав, бо, прокинувшись, тільки запам’ятав їхні розмиті óбрази, а ще те, що вони мені гостро дорікнули за самовпевненість. Однак, бувши загалом чутливий до таких речей, тобто до спілкування не з ким, а з самими богинями, та ще й дочками Ночі, також богині на ім’я Нікс (правда, Платон писав, що мойри — дочки божества неминучості Ананкс, що мені досі більше подобалося), я вирішив перебудуватися й повірити, що вони таки поріддя Ночі. Тому знову повернувся до ліжка й дозволив собі довше, ніж звичайно, полежати й обміркувати ситуацію. І здогадався, що, поки не бачився з професором Ликом, щось із ним могло відбутися мені невідоме, тим-то мойри й дорікнули мені за таку неуважність та байдужість. Тож щоб такі незбагненні речі висвітлити, я не влежав, а кинувся до телефона, щоб зв’язатися із приятелем, при тому вже твердо знаючи, що поява мойр стосується таки професора історії. І послав у простір своє телефонічне волання, хоча була лише сьома ранку, але ж не щодня приходять уві сні богині.

По той бік мережі почув сопіння, покашлювання й невдоволене дихання — так бувало завжди, коли Микола Лико сердився.

— Алло! — нарешті хрипко сказав, а коли я назвався, знову стало чути сопіння й покашлювання. — Знаєш, котра година? — буркнув.

— Скільки відаю твій розпорядок, — спокійно проговорив я, — ти, прокинувшись о шостій, лежиш до пів на сьому, тоді встаєш, застеляєш ліжко й сідаєш до столу, щоб подивитись у вікно, і цього тобі треба для остаточного просипу. Тепер ти мав би дивитись у вікно й милуватися пташечками, які мирно скачуть по гілочках.

— Що це тебе розвезло? — не вельми чемно сказав княжий (правда, сумнівний) нащадок. — Так рано й така кількість слів. Щось уже винюхав?

Ні, княжий нащадок чемністю сьогодні похвалитися не міг. Але я відразу ж насторожився: коли так сказав, то винюхувати було чого, а що я потелефонував саме йому, то було чого винюхувати саме в нього.

— А є що винюхувати? — обережно спитав я.

— Давно казав, кажу й тепер: ти страшний чоловік, — буркнув Микола Лико.

Тоді вирішив із ним у хованки не гратись і оповів свій сон із відвідуванням мойр. Але він у мої античні ремінісценції не повірив, а залишився переконаний, що в такий спосіб підкрадаюся до нього, щоб випитати те, про що я начебто винюхав.

— Ти як п’явка, — трохи невдоволено сказав Микола. — Поки не нап’єшся крові, не відпадеш.

— Багато я в тебе випив крові? — тоном ягняти проячав.

— Усю! — буркнув приятель.

— То хочеш зі мною зустрітися чи ні? — вже тоном лисиці запитав я.

— О, коли б я перетворивсь у Муту! — трохи патетично проказав професор історії.

— Стривай! Мута, Мута… Це італьська німфа, яку боги покарали німотою за надмірну балакучість?

— Точно, — сказав Микола Лико.

у мене щасливо тенькнуло серце: Ляхесис уже почала свою роботу, тобто вести нитку через мінливі вигини життя, власне, історію мого бідолашного приятеля, якої я ще не знав.

— Але чому ти, — мовив я тоном змія-скусителя, — захотів перетворити себе в жінку? Коли в тобі не вигасла ще чоловіча честь, перетворив би себе в Аттіса, того сина лідійського царя Креза, який був німий від народження?

— Пізно, бо я, завдяки тобі, заговорив уже давно, — приречено сказав приятель.

Але тут треба дещо пояснити читачеві, який не вельми знається на грецькій мітології та й на поетиці. Наша розмова велась у стилі символічної адумбрації, секретів якої навчив мене той-таки професор, тобто за античними символами ховався реальний сучасний зміст. Той же Аттіс, про якого я згадав, дуже любив батька і, бувши німий з роду, заговорив, коли побачив воїна із піднесеним над головою батька мечем. Мій же приятель хотів сказати, що він уже досить виповів мені своїх сокровенностей, отож волів би стати німим, маючи тепер якісь нові секрети; я ж штовхав його до продовження відвертих зізнань, але, здається, застав його не в гуморі, тож коли б заговорив не через символічну адумбрацію, а прямо, він би послав мене, як то кажуть у народі, «до всіх чортів», і справді перетворившись у Муту, звісно чоловічого роду, а не в жодного Аттіса (загалом тих Аттісів було аж чотири, але до цієї розмови пасував лише один); а я не втратив можливості схопитися за тонку ниточку, що її подала мені до рук Ляхесис. Тим-то й пішов за нею, утримуючи тон змія-скусителя.