Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

— Старої не хочу, а молода може піти за мене, щоб сісти на голову… А в мене призначення інше.

Відповідь достойна, але гадаю, що страх перед істотами хаосу його не покинув, а може, боявся й темної сили, яка вряди-годи в ньому вибухала.

Що сталося з Наткою далі, невідомо. Вона з Романова виїхала, притому ніхто, навіть Миколина тітка, не знав куди. Мати її давно померла, а вітчим спився, поїхав десь на рибу й утопився. Отже, розповідати про Натку в Романові було нікому; її далекі родичі також нічого не знали. На метафоричному рівні можна гадати, що мойри після того, як поставили крапку, просто прибрали антропоморфовану свою героїню через її в даному разі непотрібність або ж послали діяти в інших історіях, які вони й вигадували в цьому світі, але все тут покриває для нас повна тьма.

Професор Микола Лико, однак, мені признався, що коли відвідував Романів, — а це чинилося доти, доки жила тітка, — то неодмінно ходив до того ліска, де, щасливо чи нещасливо, важко сказати, але фатально (і це вже точно) зустрівся востаннє з Наткою, завжди при тому відчуваючи печаль, яка неодмінно виводила його на ті поля, де колись навіжено бігав, навіть почувся вовкулакою. І він, із темною грудкою в серці, годинами там блукав, доки грудка меншала, а зрештою розчинялася зовсім. Тоді зупинявся й дивився, як купчаться над головою хмари, як безлюдно тече путівець, зникаючи у глибинах, і як колишуться трави та хліби. І завжди над головою при цьому натхненно співав жайворонок. А ще Микола неодмінно декламував повільним голосом давнього, ще з юності (коли таке писав), віршика:

По тому до нього й приходило відчуття порожнечі — принаймні так його називав. І то було вельми скомпліковане почуття. Порожнеча бачилась у полях, байдуже, чи покриті вони хлібами та іншим садженням; у дорозі, що перерізала поле й пропадала вглибині; в небі над тим полем, знову-таки байдуже, чи пролітали там пташки і чи співали; у хвилях пшениці, яка ввижалася на мить океаном. Відтак почуття зовнішнього світу зливалися, як вода в долину, в його нутро. Адже мався під ту сокровенну хвилю таки долиною. Тоді порожнеча суб’єктивувалася й думав про те, що найдивніше прокляття людське — бути часточкою юрби, а водночас завше самотнім, — і це також мав за образ порожнечі. Так само: знайти собі пару чи не знайти — порожнеча від того не зникає; сховати в собі те, що спричиняє сором, чи щиро покаятися — порожнечі й це не покриває. Бо вона таємна й темна ріка в нас — тік тієї непевної матерії, яка збурює енергією до чину, оповивши ту цукерку в обгортку облуди. І ми кидаємось у світ: здобуваємо, воюємо, будуємо й ламаємо, поринаємо у пристрастях, справах і зачинах — і все оббризкуємо з пульверизатора запашним одеколоном. І це певною мірою можна уподібнити до польотів наших героїв. Але настає мент — і ми зупиняємось. І відчуваємо довкола прозоре туге повітря, яке тече на нас від землі та неба, бо і є ферментом їхнього з’єднання, й оповиває оболонкою, в якій ми задихаємося, бо до нас знову приходить порожнеча. І це чинить нас на коротку хвилю мудрими. І тільки в цій мудрості шукаємо втіх для втомленої душі, бо нелегко їй змагатися зі звіром нашого фізичного єства.

Тоді згадуємо те, про що ніколи не довідаємося: є воно насправді чи нема, всемудре воно й милостиве чи жорстоке й немилосердне. Але воно вчиняє одне: вкладає нам до душі зерня й уміє запевнити, що те проросте. І чи облуда це, чи ні, ми також ніколи не довідаємось. Але стояти на одному місці, поринаючи в порожнечу, вже не можемо, бо ноги несуть нас дорогою, яка, можливо, є тим, про що знаємо, але збагнути не можемо. І хоч дорога не раз чиниться для нас образом таки порожнечі, в глибині душі починаємо в те не вірити. Бо кожний має серце, а серце — це і є зерно, тож де зерно, там кінець фатуму — і це істина, якої не заперечить ніхто.

Людина самонадіяна, і це перша ознака її глупоти. Визнаю свою глупоту і я, автор, бо, розгадуючи химерну історію свого приятеля, професора історії Миколи Лика, та його роду, навіть за безпосередньої в ній участі, я думав, що взяв козу за роги. Отже, вчинив самонадіяно, відтак ту історію завершив передчасно, навіть надрукував її як закінчений твір. Але минуло всього два роки, коли ж в одному із снів з’явилися до мене мойри, всі три, розгнівані не в міру, й гостро виказали мою глупоту. І це тому, що дійство, яке вчиняє письменник, зовсім не є його персональною заслугою, і хай не дере від того носа, бо насправді то чин мойр і їхньої волі, а я лишень нікчемний передавальний механізм, хай і в живому тілі. При цьому мойри застерегли, щоб я не дуже покладався на власний розум, бо він нікчемний і нікудишній, а загалом тут перевищив, по-бюрократичному заявила Ляхесис, свої повноваження. Фраза жахлива своєю дубуватістю, але я, бувши застрашений у тому сні, не посмів дорікнути Ляхесис, бо й справді, що я таке перед їхньою величністю?