Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд
Здесь есть возможность читать онлайн «Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию без сокращений). В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Київ, Год выпуска: 2014, ISBN: 2014, Издательство: Либідь, Жанр: Современная проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.
- Название:Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд
- Автор:
- Издательство:Либідь
- Жанр:
- Год:2014
- Город:Київ
- ISBN:978-966-06-0664-7, 978-966-06-0665-4
- Рейтинг книги:5 / 5. Голосов: 1
-
Избранное:Добавить в избранное
- Отзывы:
-
Ваша оценка:
- 100
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд: краткое содержание, описание и аннотация
Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.
Герой твору, молодий учитель, розв’язує загадку: хто вона, та чарівна коханка, яка знає про нього майже все, а він про неї — практично нічого…
Для широкого загалу.
Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком
Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.
Интервал:
Закладка:
— Гарні дівчата, — сказав я, — спеціально вибирають собі в подруги гірших за себе. Це, здається, закон.
— Можливо, згодилася Іра, знову метнувши в мій бік блискавку, адже припустився нетактовності й ніби ствердив, що вона, Іра, таки не зовсім гарна, а кому з дівчат таке сподобається?
— Вибач, поспішив поправитися. — Для мене ти найгарніша!
— Знову брешеш чи компліментуєш! — згукнула вона. — Знаю, що не найкраща. Творú краще сумнівні афоризми, ніж сумнівні компліменти.
— Чудово сказано, знову підлестився я. — Отже, він перекинувся до тебе?
— То було дивовижно! — захоплено сказала. — Такий красень, поет — і раптом почав виявляти більше інтересу до мене, ніж до Люди. І це попри те, що я ніяк його до того не заохочувала: закони дружби шаную. Але продовжував упадати біля мене, Люду ж просто ігнорував. Вони посварилися, бо заревнувала, тоді зібрала речі й поїхала. От ми й залишились удвох, знайшли ту косу, що глибоко входила в море, і там оселилися.
— А потім?
— Потім, коли стало треба повертатися, він сказав, що це в його житті найкраще літо, отож хоче, щоб воно навіки таким залишилося. Через це нам не треба продовжувати стосунків. Я згодилася, хоч мені те було нелегко. Але, здається, мав рацію: були парою неспівмірною.
— І ніколи з ним не зустрічалася?
— Ніколи! Через кілька років поїхала туди сама: вроїлося в голову, що коли поїду, знову його зустріну. Ішла тією косою схвильована, а коли дісталася до місця, де стояв наш намет, знаєш, що побачила? Стояв там припнутий і посаджений на пісок той-таки катер, але поіржавілий і цілком покинутий. І це мене так уразило, що напнула там намета і провела кілька прекрасних і самотніх тижнів. Відтоді я полюбила самітне літування.
— Чекала його?
— Спершу так, а потім перестала, бо те, що прекрасне, нетривале і ніколи не повторюється. Сам же казав: «Кохання це і є патетика, поки стане димом». Отож воно й стало димом.
— Але чому все це наснилося мені? — спитав.
— Цього пояснити не можу, якщо…
— Якщо?
— Якщо ти не вивідав якось цієї моєї таємниці, бо здається не раз: вивчаєш мене, як піддослідну комаху.
Проказала без осердя чи урази, а м’яко й сумно. Тепер уразився я: була прозірливіша, ніж гадав. Може, аж занадто.
— Дізнаватися про того, кого любиш, природно, Іро, сказав я. — Адже й ти: чи не довідувалася про мене в університеті?
— Гадаєш, це через любов? — спитала, не дивлячись на мене.
— А коли не через любов, то навіщо?
— Ах, покиньмо цю тему, — мляво сказала вона. — Ліпше не вивчати одне одного, а приходити, як до незнайомих.
— Хіба багато в тебе розпитував?
— О, ти делікатний, — прорекла якимсь недобрим голосом. — Але ж примусив про це розповісти.
— Таж, Іро, це справді був у мене сон, який повторився кілька разів.
— Не вірю в такі сни, — сказала й усміхнулася загадково. Зрештою, одного від тебе хочу: не будь надмірно ревнивий. Не хочу тебе втратити, хоч часом… часом мені також здається, що ти — мій сон.
Отака, скажемо, дивовижа. Здається, ми одне одного не розуміли. Власне, не те, точніше: наші дороги чи річки, хоча й наблизилися, але продовжували текти паралельними руслами, не поєднуючись. А може, ще складніше. Щодо цього є дивовижна притча, оповіджена давнім поетом Мартином Пашковським, з першої половини XVII століття, яка зветься «Руська історія про Кінську Воду і Дніпро», де йдеться про дивне з’єднання названих рік: Дніпро, як звичайно, тік своїм руслом, а Кінська Вода — інколи до нього паралельно, то з одного боку, то з другого, а потім, добігши до Кам’яного Затону, вливалася в Дніпро, але з ним не поєднувалася, тобто текла як ріка в ріці, згодом, примхливо погнівившися, знову попливла, відділившись від нього, і вже ніколи з головною рікою не зливаючись.
Це загальне міркування, і належить воно не тому закоханому молодикові із шістдесятих років, коли це все відбувалося, а людині похилого віку із самого кінця століття, умудреного, сказати б, досвідом. Однак і тоді, з далеких літ, я мав рису, яка залишається й до сьогодні: намагаюся речі й події зрозуміти, отож коли провів Іру до електрички (знову не захотіла, щоб їхав з нею до Києва, хоча й пропонував) і коли поїзд її від мене відібрав, не міг не розмислити того, що відбулося, а відбулося немало, хоч би й те, що ми формально, отже, офіційно, освідчилися, а це значило: повністю перейшли із стану людей, що випадково зустрілися, у стан погоджено закоханих. Мав рацію, коли звістив, що відтепер маємо одне щодо одного певні зобов’язання, які, зрештою, і єднають закоханих, відтак у своїх стосунках піднеслися на щабля вище. Але залишилися й загадки. Деякі розтлумачити просто: чому, наприклад, бачачи, що я не хочу повертатися до історії з візитою до господині, і вирішивши взаємно туди не йти більше, вона все-таки цікавилася, притому кількаразово, щó мені сказала господиня після того, як я повернувся додому. А це значило, що її турбувало: чи не довідався я про її стосунки з учителем фізкультури. Там була історія неприємна й неприглядна, отож бажала, щоб я її не знав. Друга проста річ: хоч і не наполягав, щоб пояснювала, чому прийшла до мене не дівчиною, а жінкою, ще й досвідченішою від мене у справах кохання, оповіла романтичну історію з поетом, якого відбила в подруги, хоча й зазначила, що закони дружби шанує, пов’язавши це з історією, що мені й справді приснилася. Але чи правдива ця розповідь і чи не є, скажемо, белетристичним опрацюванням мого сну? Чого цим досягала? А того, що ніби оповіла чи пояснила, чому прийшла до мене займана, а водночас, використавши мої дані, про себе таки не оповіла нічого, бо, відверто кажучи, і я тоді не вірив, що такі речі — сон як відбиток реальності, не мого, а іншого життя, якого не відав, — можуть отак метафізично з’єднатися. Тепер же, в похилих літах, вважаю, що такі речі можливі, але тоді, вихований на спрощених, ба примітивних матеріалістичних засадах, я спрощено розумів і бачив світ та людей, цілком виключаючи наявність незбагненних колізій або ж їхню апріорну природу, бо речі можуть поєднуватися не лише через житейські дійства, а й через логічну, отже, мислительну, позадосвідну сферу, не кажучи ще про складну систему почуттів та передпочуттів, яка також часом буває вища від нашого збагнення. Доказом, що це й справді так, і була її поведінка. Так виказала переконання, що вивчаю її, як піддослідну комаху, і це, треба признати, була правда, але подієвих, реальних причин для такого висновку я й справді не подавав, отже, вона передпочуттєво чи надпочуттєво пізнала, що я її пильно досліджую і що її система захисту власних таємниць не була цілком ефективна, а що такі таємниці існували, факт доконаний — ось звідки її признання, що часом мене боїться, хоч я їй нічим не загрожував і не погрожував; боялася, отже, не мене, а того, що я ті таємниці відкрию, ніби тому, що не хотіла мене втратити. Тож коли б я її таємниці розгадав, могла б мене втратити? Відтак дурити мене їй здається безпечнішим, аніж просто й чесно розповісти про себе правду. Можливо також, що страх виникав у ній, коли відчувала амплітуду моїх мислительних абсорбцій, тобто коли інша особа ніби всмоктує, чи вбирає в себе, чи опановує чиєюсь (у даному разі її) думкою, а щодо цього достатньої мисельної опірності бракує. З другого боку, на все можна подивитися простіше: звичайна річ, коли дівчина, бажаючи приподобитися хлопцю, подає себе не в реальному, а прикрашеному, ідеалізованому образі. Так само чинять і хлопці, інколи немилосердно дурячи дівчат, особливо коли бажають їх звести для тимчасового задоволення, імітуючи серйозні стосунки. Тож зачинається між ними химерна гра, покладена на взаємному одурюванні, і тільки потім, коли мету осягнуто (у дівчат — заміжжя, у хлопців — задоволення), обоє поступово починають відчувати, що зійшлися між собою не через з’єднання в одну іпостась, а через фальш і облуду, отже, залишилися цілком чужими людьми, котрі реально з’єднатися не можуть, бо їхнє з’єднання стало можливе тільки в імітованім варіанті — ось причина, чому у світі стільки нещасливих подруж. Я ж Іри не дурив, а коли й утаював те, що довідувався про неї, то лише з однієї причини — також не бажав її втратити, а те, що вивчав її, як піддослідну комаху, було елементарною засторогою перед вищеназваним одурюванням. Але тут я припустився істотної помилки: оте творення в собі ідеального образу в дівчини може бути пом’якшеною формою пізнання одне одного, призвичаюванням до того реального, чим є кожне, адже рано чи пізно реальне бере гору над імітованим і, як знімок на фотопапері, поступово проявляється, чи хочемо ми того, чи ні; з другого боку, обурюючись на те, що вона для мене ніби піддослідна комаха, все про мене також вивідувала і знала значно більше, як я про неї. Але тут починаються і складнощі, адже в нас творилася не тільки власна історія, але історія, я б сказав, подвійна, яка накладалася на історію наших батьків, отож Іра мала повну рацію сказати, що цікавилася мною в університеті не через любов до мене. Окрім того, між нами була й істотна відмінність: я не мав таємниць, які хотів би від неї приховати, бо роман до неї в мене був лише один та й то у віці надто юному, а отже, майже на платонічному рівні, далі від поцілунків у нас із тією першою дівчиною не пішло, отож прийшов до неї, як чоловік, незайманий, ідеалізованого образу із себе не творив, а подавав таким, як є, але біда в тому, що Іра була цілком переконана: дурю її так само, як вона мене, отже, чинила те не раз безпредметово. Наприклад, не вірила, що піщана коса в Азовському морі мені приснилася, а вона мені таки наснилась; гадала, ніби візиту до господині я вигадав із вивідчою метою, але було, як тут описано: допитувала господиня Іру цілком без моїх побудок та прохань, а зі своїх інтересів; пильнувала тих моментів, коли я зміщував правду, наприклад сказав господині, буцімто ми однокурсники, тощо. Саме тут і був між нами найбільший дисбаланс; зрештою, подумалося мені, є немало подруж, які погідно й добре живуть, а їхні інтимні таємниці з минулого чи й теперішнього приховуються так пильно, що залишаються невикритими, отже, нерозгаданими, і це чиниться для спокою в домі, який через застережні заходи таки зберігається, бо коли в Біблії сказано, що все таємне стане явним, то це правильно не щодо людини до людини, а тільки стосовно людини до Бога, а в людей немало залишається таємного, яке таким навіки й залишається, і, може, це велике благо для обох супряжників. А ще є поняття так званої «святої брехні», коли неправдою оберігають людину від потрясінь, бо правда буває не раз убивча. Отже, як сказано у книзі Йова: «Тільки Бог не чинить неправди», хоча в Єремії стоїть: «Горе тому, хто будує дім неправди» —обидві істини однаково сутні.
Читать дальшеИнтервал:
Закладка:
Похожие книги на «Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд»
Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.
Обсуждение, отзывы о книге «Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.