Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

Подивилася з підозрою, але я був сама благота.

— Туди більше ніколи не піду, — сказала категорично. — Чуєш, ніколи! Веди мене, куди хочеш, тільки не туди.

— Тоді в наповнений весною ліс, — сказав я.

— А коли дощ?

— Сідатимемо в потяг чи електричку і шукатимемо, як писали романтики чи, точніше, неоромантики, синіх далей. Тобто місць, де дощу немає.

— Фу, яка патетика! Де ти цього набрався?

— Кохання — це і є патетика, поки стане димом, — сказав я.

— Знову афоризми?

— Так, — сказав я, — сьогодні маю поетичний і афористичний настрій.

— Тому й кажеш неправду?

— Правда — це істина неприємна, а неправда — не завше, — сказав я. — В цьому й суть компліменту.

— Завжди знала, що ти розумний, — сказала Іра. — Тому не хотів мене раніше помічати?

— Тут справа простіша, а отже, складніша, — сказав я. — Цього не бажав Бог нашого світу — Випадок. А ти, очевидно, цьому Богові активно не молилася.

— Але чому мала молитися я, не ти?

— Бо мені для того, щоб молитися, треба було знати предмета молитви, а я про тебе нічого не знав, — мовив. — Молиться тільки той, хто знає, про що чи про кого молиться.

— А може, я молилася, — задумано проказала Іра. — Але моєї молитви не почув. Признайся, не почув?

— Так, — сказав я. — Тільки Бог уміє такі речі чути.

Вулиця перед нами була вже порожня, постаті зникли, ніби розчинилися в повітрі, як цукор у чаю, що його недавно Іра так загадково пролила. Але цього вголос не сказав, нутром-бо відчував: сьогодні дражливе казати не можна, бо нам обом треба заспокоївся, щоб не вишкіряла пластикових зубів ота, котра є справжнім провідником для складачів кросвордів та ребусів, і ще невідомо, у якому стосунку вона до Бога, якого я назвав Випадком.

Отже, йшли порожньою вулицею й вели легку балачку, і Бог випадку вигнав на нас тільки одного песика, котрий досить люто й завзято нас обгавкав, аж верещав, капосний, отож якийсь час ішли в супроводі цієї далеко не мелодійної музики, що я підсумував також майже афористично:

— Не зважай, зараз він відгавкається; і не журись, бо без накладок не буває кладок.

— А кладка — це що? — спитала Іра, коли ця надто модерністична музика не так затихла, як віддалилася, принаймні пес за нами бігти перестав.

— Хіба не цікавилася символікою народних пісень? — спитав я. — Потік чи річка в них — кохання, береги — місця перебування закоханих, а кладка — те, що їх з’єднує.

— Не цікавилася народною символікою, — сказала Іра. — То ми йдемо кладкою, чи нас несе в потоці?

— Складне питання, — сказав я, — бо береги, хоч і розмиваються потоком, але вода їх знести не може, хоч би скільки гризла. А кладку нам іще, мені здається, треба будувати або принаймні вдавати, що її будуємо.

— Але за твоєю розкладкою береги не будують кладок.

— Але кладки будують тому, що є береги, — сказав я.

— Отже, тих, що будують, вода може й понести?

— Так, — сказав я. — Коли не будуть обачні.

І ми ввійшли до лісу й справді переповненого весною, бо повітря тут різко змінилося, принаймні зовсім зник присмак і запах вугільного пилу. До речі, я давно помітив, що смак і запах тісно поміж себе пов’язані, хай це буде ще одним афоризмом, його я вголос не проказав, бо було ні до чого. Але змінене в лісі повітря до нас стосувалося. Отож я зупинив Іру, коли прориси будинків та вулиці, на якій можуть траплятися нáкладки в óбразі модерністичного музúки-песика, розчинилися, і ми затяжно поцілувалися.

— Так відразу сп’янів від лісового повітря? — спитала, коли рушили далі, тримаючися за руки.

— По-моєму, я п’яний відтоді, як тебе побачив, — сказав. — Думав, не приїдеш.

— Чому мала б не приїхати? — запитала тихо.

— Бо минулого разу зробив неправильний вибір.

— Це вже точно, — зітхнула вона.

— Тоді нехай ця наша зустріч стане моїм покаянням, — мовив сокровенно.

— А те, що я приїхала, хай буде покаянням моїм, — проказала мені в тон.

— Але ти ж вини переді мною не маєш?

І тут вона сказала фразу, яка засвідчила, що на народній символіці вона трохи розуміється:

— Маю! Адже пролила той чай! По-моєму, там не обійшлося без отрути.

То був ніби жарт, і я сприйняв ту фразу як жарт, бо так учинити треба було з нової тактики: не чіпати дражливих питань. Але чому до них кількаразово повернулася вона? Але мене тоді це не обходило, бо в лісі лунала не модерністична, а таки класична музика: дзвінко розбивали повітря золотими молоточками синиці. За ці кілька днів трава підросла на вільних від торішнього листя місцях, а квіти сону, що подекуди витиналися, як мені здалося, виточували із себе пах Іриних духів, хоча неважко було реально мислячій істоті здогадатися, що це таки духи, адже йшов, обійнявши Іру за плечі, бо з’єднання через руку стало замало. Раз по раз зупинялися й цілувалися, тоді квіти сону чи квіти зі сну пахтіли сильніше, і я починав хвилюватися. І кожне дерево мені здавалося ожилим, відчував, що кожна гілка, якщо не була всохла, недаремно витинається від стовбура — дістає отак життєвого простору, а отже, змогу пити світло й повітря, у які занурюється, як я у запах жінки, котра в цей момент виточує до мене схожий дух. Ожиле в землі коріння також прокинулося й порозкривало ротики, щоб ковтнути бажаної хмільної вільги, тобто любитися там, під ногами, із землею у відомого собі способа, так само, як любляться гілки із повітрям та світлом, а отже, так само, як і я із жінкою, з котрою прагну гостро поєднаної самоти.