Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

— Отут! — сказав я, зупиняючись біля розлогого дуба, під яким лежав грубий пласт торішнього листя, а по боках встигла вирости найгустіша, яка була в довкіллі, трава. — Нехай це буде на сьогодні наш дім.

— Знову висловлюєшся патетично? — спитала томливо Іра, мені здалося, що саме так і повинні говорити жінки, готові до з’єднання. І я знову почав ловити її губи, але крутила головою, ніби мала цілуватися сьогодні вперше.

— Стривай! — сказала тверезо. — Приготуюся. Але не на листі, там брудно, а на траві. Хочу трави!

Цього разу патетично, за її висловом, промовила вона, і я покірливо відступив.

— Але там вогко, — попередив.

— Для мене вогко, не для тебе, — мовила, неквапно й акуратно скидаючи колготки. — А я хочу трави!

— Простелити піджака? — спитав послужливо.

— Господи, який ти тверезий! — мовила томливо, лягаючи. — Я ж уже сказала! Іди!

Не пішов, а впав, бо побачив розхилену переді мною землю, червону всередині, бо там уже запалав вогонь. І я захотів спалитися — байдуже, чи воскрешусь у ньому, чи перетворюсь у попіл, отож потрапив у палахкітливу піч чи ніч, щасливо в ній спалюючись. І коли мій дух вихлявся на верхів’ї полум’я, прошепотіла:

— Не стримуйся, усе зробила, що треба! — і застогнала, вишептавши: — Господи, як дивно пахне трава! Хочу її!

Мені ж і цього разу здалося, що трава має запах, як недавно квітка сон, запах її духів, бо це й був найкращий сон.

Потім сиділи на зваленому стовбурі дерева, саме тому, на якому перед цим провів акта самоосудження, і вона спитала навпрямки: звідки я довідався про піщану косу в Азовському морі? Я поклявся, що це справді було видіння.

— Дивно, — мовила, — адже про те нікому не розповідала. Розкажи ще раз, що тобі снилося?

І я знову в деталях розповів про повторюваного сна.

— Був і катер, — сказала задумливо, — але не романтичний Летючий Голландець, це вже ти придумав, були й гуляки, але вони на косу не висідали. І усамітнилася я там, звісно, не з тобою, з іншим. Бачу, що треба про те розповісти.

— Нічого не треба, Іро, — мовив тепло, — а тільки, коли хочеш. Розповідай тільки те, що бажаєш.

— Але ж знаєш, що я не дівчина?

— Так, — сказав. — Але мене це не те, що не обходить… Просто, що є, те є. Тому й не розпитувався.

— Справді так уважаєш?

— Так, бо то було до нашої ери і змінити тут щось годі.

— Отже, тобі байдуже, що було до нашої ери?

— Ні, — сказав я. — Але кожна людина має право жити за власною волею. А ти до мене ту волю мала.

— А тепер не маю? — спитала глухо.

— Скажу знову-таки патетично, хоч цього не любиш, — прорік. — Тепер ми пов’язані таїною з’єднаної плоті. Отже, тепер, як і я, не маєш ні волі, ні права.

— Ти ревнивий? — спитала. — Терпіти не можу надмірно ревнивих.

— Ревнивий, як і всі закохані, не більше. Тобто не надмірно.

Знав, чому казав цю фразу. Вона коротко глянула, і знову ніби блискавка спалахнула. Зрештою, про ревнивість свого батька розповіла сама.

— По-моєму, ти ще не зголошував, що кохаєш мене.

— Хіба це не очевидно? — спитав я. — Чи хочеш формули?

— Хочу формули, — відповіла, не дивлячись на мене.

— Кохаю тебе, Іро, — м’яко сказав. — А ти? Любиш?

— Звісно, люблю, — мовила легко. — Ось ми і освідчились. Тепер будеш випитувати?

— Ні, — прорік. — Але коли захочеш щось розповісти, будь ласка.

І вона розповіла про свою пристрасть до туристичних мандрівок: щоліта рушає в тій чи тій компанії, яка збирається стихійно, але нікóли та сáма, хоч і з постійним компонентом. Інколи ці мандрівки піші, часом байдарками, зрідка автомобілем — це тоді, коли в їхній компанії з’явився власник авто, потім він од них відійшов, а останнім часом її дедалі більше вабить море, тож кілька останніх років їздить тільки до Криму, часом і сама в дикий спосіб — мабуть, старшає і компанії починають їй набридати.

— А де ж спиш? — спитав я.

— Звісно, у наметі, — усміхнулася. — І поки що ніхто на мене не напав і не робив спроб зґвалтувати. Мене якось поважають, хоча й дивуються моїй сміливості.

Але на Азовське море вона поїхала з подругою і з її не так коханим, як приятелем, на якого подруга тільки клала око і бажала, щоб їхні стосунки перейшли в серйозні.

— Той хлопець уважав себе за поета і справді писав вірші, до речі, непогані — повсякчас їх нам декламував.

Отже, її подруга, оповіла Іра, зовсім не боялася, що той поет перекинеться до неї, Іри, була-бо непорівнянно краща: струнка, і білява, синьоока, любила спорт, тож Іра побіч цієї самовпевненої красуні здавалася бридким каченям.