Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

Усе це мене вразило, бо переді мною розкривалася драма людського життя, і я не міг не подумати: прожив із цією жінкою в одному домі більш як півроку і нічогісінько про неї не знав — сприймалася-бо не як людина, а як оболонка, щось як линовище з вужа, а не жива душа, і саме тому мені аж зовсім не цікава, отож і ставився до неї, як типово для молодих стосовно до старих: із насмішкуватою зневагою. Виявилося ж, що і її начинено таємницями, що її життя також ніби давно складений кросворд, але не знайшлося нікого, хто б його розшифрував і заповнив живими літерами співчуття його клітинки. І я почав дивитися на господиню зовсім іншими очима, ба збагнув раптом, що я для неї не принагідний пожилець, отже, не порожнє місце; що коли вступив до цього дому, в оцю забарикадовану й глухо зачинену фортецю, звідки жінка героїчно змагалася із Залізним віком, у якому маємо щастя чи нещастя жити, вона миттю, таки з глибини свого віку й пережиття, укмітила, що я не воїн цього віку, що на мені немає обладунків, а в руці — меча, а можливо, я є втіленням її молитви; що присланий недовідомою волею на втіху в її ветху старість — саме тому, можливо, Бог і вчинив моє обличчя й постать у подобі її сина. І в її скрижаніле серце, що натужно билось у грудях, увійшло раптом трохи сонця, а отже, й тепла, і помалу почало ту кригу-броню розплавляти. Ні, вона не бажала розкривати переді мною своєї великої таїни, бо не була певна, що її зрозумію, і це правильно, — давніше збагнути такого не зміг би, — мені самому треба було пройти дорогою пережить, щоб її недовіра до мене зникла, та й сам я не готовий був до такого тонкого порозуміння. Їй досить було, щоб я безголосо, віддалено перебував у неї на очах, бо тільки втіхи й розпрудження бажала, і в нашому ставленні одне до одного нічого б не змінилося і не підпустила б до себе ближче, коли б не Іра, яка з’явилась у цьому домі в личині амазонки. І стара жінка злякалася, що втратить свою останню ілюзію, от чому так гостро її не сприйняла й рішуче віддалила — не від мене, на те сили не мала, хоча й робила таку спробу, — а від своєї фортеці — дому, бо тут, на її думку, Ірі не місце — було то, на її відчуття, вторгнення чужого тіла, яке може заколотити, а отже, зруйнувати так важко відвойований душевний мир. Але мене в системі свого миру втрачати не бажала, бо це також означало б смерть її ілюзії, і зовсім не меркантильні інтереси тут були причиною, як нерозважно гадав давніше я. Так, світ складний, а ще складніша в ньому людина, яка так само є незбагненним усесвітом, як і сам усесвіт, і це істина очевидна.

Пізніше я зрозумів, чому допустила мене до залишків бібліотеки свого пропалого чоловіка. Оберігала його пам’ять, а від тієї непересічної, у цьому переконався, людини залишилось у живому світі вельми небагато: тільки ряд пожовклих фотокарток та й ці книги, за які колись садили і які знищували, отже, тримати їх у домі було небезпечно, адже це були старі українські книги, але вона, ця жінка, героїчно їх зберігала, бо, як казала, — це був заповіт її чоловіка. Він знав, що його заарештують, але книжок не палив, тільки вибрав найцінніше (решту залишивши) і закопав у скрині під смітником, попросивши у жінки їх викопати згодом, коли перешумить буря, і таки зберегти. Усе ним залишене було забране, а закопане згодом вона дістала і внесла в дім, спершу тримаючи на горищі, а потім і в кімнаті, куди нікого не допускала, отже, нікому й не показувала, я тут був перший. Зрештою, і до цього її спонукала конечна потреба, адже знайшла саме ті руки, у які книжки можна було передати, і у виборі своєму не помилилася — всі вони й досі стоять у мене на полицях разом із згаданою історичною книгою В’ячеслава Липинського, я їх тільки поремонтував і саморуч оправив, були-бо розтрощені й ветхі, як і їхня попередня володарка. І самопосвята цієї жінки по-своєму піднесла її в моїх очах, адже доки існують такі жінки (а жінки, як відомо, від природи не можуть бути колекціонерами), то світ цей стоятиме, бо не самі книги зберігала, а святість своєї любові до чоловіка. Можливо також, що в Ірі помітила відсутність такої святості, очевидячки також по-жіночому прочуваючи, і це могла бути ще одна причина, чому поставилася до неї негативно.

Отже, у домі, де я лишався поселений, знову запанував мир і злагода, але побільшена нашим духовним зближенням. Господиня чудово знала, що її не послухався до кінця і таки продовжую зустрічатися з Ірою, але до розмов про неї ніколи не поверталася, отже, незважаючи на похилий вік і певну нетолерантність, уміла залишатися делікатною. Я справно виконував її невеликі господарчі доручення: доводилося лагодити дах, бо в одному місці протікало, рубати дрова, забивати потрібні цвяхи і всяке таке, хоча господар із мене був ніякий; снідав, обідав і вечеряв уже тут, хоча тоді, коли зустрічався з Ірою, на обід не приходив, заздалегідь про те попереджаючи, і знову-таки не почув од неї жодного ремства — отже, це була жінка, яка вміла опанувати себе: цього мистецтва навчило її життя.