Ось із якою мисельною перепідготовкою я почав підніматися на перехідного через колії моста, майже переконаний, що Іра зробила таки відката, сьогодні не приїде і то для того, щоб змусити мене постраждати і глибше заїсти її гачка, відтак вона свою вудку смикне і я щасливо заблискочу під сонцем лускою, як будь-яка зловлена рибка.
Але тоді я ще не знав, що «бісова мати», до якої посилав усі ці ускладнення, не терпить, як кожна мереживниця, надмірно самовпевнених людей, адже останні тільки рвуть і топчуть, мов табун коней, її вишукані творива, замість у ті творива щасливо позаплутуватися. І, стоячи на мості, а отже, відчуваючи, що нутро моє мов розгойдане море (до речі, звідки це: «Море хвилюється — раз, море хвилюється — два»? Здається, з якоїсь дитячої гри), я уявляв собі бісову матір не в подобі дияволиці, як її звикли малювати на іконах, чи традиційної української чортиці, описаної в демонологічних народних оповідках, а в образі павукоподібної істоти космічного походження, з великими, як фари електрички, очима, лисою головою, круглим широким обличчям, яке ошкірюється при своїх іграх, показуючи пластинкові, як у риби-кита, зуби, з десятком мацакових, круто заламаних ніг і з круглим, як футбольний м’яч, тілом, розграфленим на шахівку, тобто це була ніби шахова дошка, учинена з гуми, а відтак роздута в кулю, а з тієї дошки, як колюки, виростали шахові фігури, котрі рухалися по клітках самочинно. Так от, ота дивна істота, яка химерно привиділася мені на залізничному мості, легко зламала мою хитро уладнану впевненість, бо любить кпити зі своїх жертв, як російський цар Петро Перший, котрий кпив із катованих недоброзичливців і тих, кого називав переступниками; отож коли в синій далі з’явилася електричка, море, що бушувало в моїх грудях, раптово заспокоїлося, я зійшов на платформу й твердо наказав собі: коли не приїде, — а що не приїде, був більш як упевнений, — до вагона не заходити й не обшукувати поїзда, а спокійно повернутися додому, де очікує мене друга павукоподібна істота, моя доброзичлива союзниця — господиня. «Сяк чи так, — подумав оптимістично, — а в якісь сіті я напевне потраплю».
Але все-таки то були рефлексії більше самооборончі, ніж дійсні, тож я їх миттю позбувся, коли побачив, що Іра таки приїхала; зрештою, я зовсім не був упевнений, що виконаю власного наказа, отож коли уздрів, як виходить із вагона усміхнена, відчув неймовірну полегкість, і мої вуста самовільно розсунулися в цілком подібній усмішці, яку несла моя кохана, тільки, здається, дурнішій. З другого боку здалося, що бісова мати, побачивши ці наші усмішки, заскреготала пластиковими зубами, але я не збагнув — чи із задоволення, чи від люті.
20
— Куди підемо? — спитала Іра, як піднялися на моста. — Але не до тебе, бо туди боюся.
— Тоді в ліс, як кажуть поети, наповнений весною, — мовив легковажно, бо й справді: наповнював мене якийсь тихий, я б сказав, іскристий спокій.
— Звідки в тебе оця манера пишно висловлюватися?
— Очевидно, від реакції зустрічі з тобою.
— Це комплімент чи насмішка?
— У кожному компліменті є насмішка, бо в основі його — неправда.
— Говориш сьогодні афоризмами. Це ознака добра чи лиха?
— Добра ознака — те, чого хочемо, а лиха — чого не хочемо.
— Хоча сумнівний, але афоризм, — мовила Іра. — А як тебе зустріла мегера після нашої зустрічі?
Подивилася ніби крадьки. Очевидно, задля цього питання й примусила мене творити сумнівні афоризми.
— А як, гадаєш, могла зустріти?
— Говорила на мене бридоту. Вгадала?
— Якраз навпаки, — сказав тим-таки грайливим голосом. — Говорила, що ти мила дівчина, правда, трохи незграбна, але всі милі дівчата незграбні, інакше не були б милі, і що про тебе колеги на роботі найкращої думки.
— Але ж ти брешеш! — аж спинилася вона. Ми вже спустилися сходами, і перед нами лягла вулиця з розставленими на ній, як шахові фігури, постатями, очевидно, тих, хто приїхаа цією електричкою. — Чи знову з мене насміхаєшся?
— Кажу компліменти, — смутно всміхнувся я.
— Часом тебе боюсь, — сказала раптом Іра.
— Мене? — здивувався цілком щиро. — Але що в мені страшного?
— Боюся, що розумніший, ніж можу собі дозволити.
Фраза вийшла неясна, навіть дуже неясна, але цікава.
— Здається, і ти починаєш творити афоризми.
— Ні, — мовила серйозно. — До такого не здатна. Признайся: сказав неправду, що сподобалася мегері.
— Та все в порядку, Іро, — мовив. — Можемо приходити до мене, спокій забезпечений.
Читать дальше