Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

— Тепер бачу у вас і вади: непередбачливість, — і засміялася. — Але я не для бенкету сюди прийшла, а погрітися.

Отож розкоркував плящину, і ми причастилися нахильці, бо чарок також не було, що могло б стати доказом, що я справді не є таємний п’яниця, адже й чарок не маю, коли б супроти того не можна було поставити супротилежного: таємні п’яниці можуть не тримати чарок через те, що вони таємні, а пити можна десь так, як учинили оце зараз, — нахильцем; можна сказати, що тепер, коли пишеться цей скрипт, у молоді така мода усталилася, хлопці й дівчата повільно, манірячись, попивають пиво чи якусь там «колу», сидячи на лавках, у метро, у тролейбусах, трамваях, у сквериках чи просто йдучи вулицею, отже, ми з Ірою стали предтечами цієї моди.

— Трохи зігрілася, — сказала вона. — Де мені сісти?

Я давно був певний, що у світі все поділено надвоє, отож зацитував цю мудрість і показав на однісінького стільця й ліжко. І вона вибрала ліжко.

— І що робитимем? — прямо спитала.

— Живу на станції, — сказав я, сідаючи на стільця. — Отож уявімо, що ми в поїзді й випадково опинилися лише вдвох у купе.

— Але в купе завжди хтось може зайти, — сказала вона, ковтаючи ще раз із пляшки й передаючи її мені.

— Усе залежить, — мовив я, відітхнувши після ковтка, — не від речей, а від нашого погляду на речі. Є такий вірш у Шевченка: «Мені тринадцятий минало», мусите його знати як учителька української літератури. Глянув поет на село одними очима й побачив рай, глянув тими ж очима, але інакше — пекло. Отже, все надвоє поділене.

— Ви мені подобаєтеся, — засміялася вона. — А що, у вас тут не топлять?

— Топлять, але мало, щоб не розтопитися, — прорік я. — Окрім того, це чиню не я, але мені. Отже, єдиний спосіб розігрітися — це, — і я простяг пляшку.

— Чи ж єдиний? — спитала дивним голосом, і я був би ідіотом, щоб не зважити на таку своєрідну інтонацію. А може, в мені заграв хміль, адже сьогодні пообідати не встиг, чи забув, чи не міг — не пригадую.

— Ні, більше пити не буду, — сказала вона і встала, щоб поставити пляшку на столі. — І вам не дам, бо ми казна-що накоїмо.

Встав і пригорнув її до себе. Не пручалася, тільки поводила головою, коли ловив її губи, зрештою, наші губи зустрілися, і ми міцно притислися. І я з жахом відчув, що моя плоть набрякає і що вона виразно мала б те відчувати. Може, тому звільнилась із обіймів і знову сіла на ліжко.

— Тепер трохи тепліше? — спитав тихо.

— Трохи, — відказала, не дивлячись на мене.

Сів біля неї і знову прихилив до себе, шукаючи її вуст, бо й цього разу крутила головою, ніби не даючись, і рука моя мимовільно натрапила на колихливе персо. Завмер на хвилю, сподіваючись, що вирветься й гостро мені викаже, але нічого такого не сталося, тільки охнула й похилилася на подушку.

— Любиш мене? — спитала в перерві між поцілунками.

— Таж звичайно, Іро, — сказав я, обціловуючи їй обличчя й мнучи перса. — Думав про тебе, снилася мені, шукав тебе по електричках, навіжений був…

— То вже не будь! — шепнула вона. — Ні, будь!

І тоді моя рука сама потрапила під сукню, адже супротиву не було жодного, і натрапила на колготки.

— Стривай, я сама, — досить тверезо сказала.

Скинула колготки й охайно, не кваплячись, повісила їх на спинку стільця. Так само не поспішаючи, скинула трусики й спокійно лягла. Я ж був ошелешений: хмелем, тим, що без жодного пручання піддавалася; тим, як спокійно й розважно роздягалася; тим, зрештою, що зовсім не був до того підготовлений, бо не сподівався, що дійду аж так далеко, а найбільше тим, що ніколи не мав досі жінки. І ось надійшов цей момент — ще хвиля, і переступлю межу. І я її переступив. Узяв її поспішно, невміло, хапаючись, тільки й зумів спитати: стримуватися чи ні?

— Зумієш? — спитала пошепки.

— Так, — хрипко видихнув. — Усе, як накажеш!

— Тоді не стримуйся, — шепнула, обдавши гарячим подихом. Терпіти не можу, коли чоловіки стримуються.

Усе передбачила.

Те, що сталося, зробило мене не так навіженим, як запамороченим, тим більше, коли виводив Іру зі своєї кімнати. І саме тепер відбулося те, чого сподівався раніше: двері господині різко розхилилися й на порозі виросла жінка-скеля з камінним обличчям та з двома клаптиками, що надмірно наїлися вугільного пилу, — очима.

— Дмитре Івановичу, — сказала крижаним чи кам’яним голосом. — Коли проведете свою гостю, зайдіть, будь ласка, до мене.

— Гаразд, — сказав я голосом героя, який і став героєм, бо ніде дітися. І ми вийшли на двір, а будинок труснувся, але не через землетрус — від струсу дверей, які залізно припечаталися.