Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

Зауваження мені сподобалося, бо такі речі розумів. Дощ — це й справді музика, але коли сидиш самотньо, загорнувшись у пледа, повільно покурюєш і дивишся у вікно, за яким топиться в синьому мороці ліс. Коли в хаті і не дуже тепло, а в мене ніколи не бувало дуже тепло — господиня палила вугіллям та дровима, і ті дрова мав обов’язком нарубувати я, також вносити їх та вугілля до грубки; палила ж вона, бо коли б це чинив я, то напалював би ґрунтовніше, принаймні сьогодні, але господиня увіч ощаджувала паливо, через що стіна в моїй кімнаті нагрівалася ледве-ледь.

— Може, купимо чогось зігрітися? — запропонував я так само героїчно. — Бо в мене, правду кажучи, не вельми тепло.

— А ви ще не купили? — іронічно спитала.

— Звісно, не купив, — мовив я, — бо, по-перше, не знав, яка буде погода; по-друге, що виберете, тобто куди подамося; по-третє, таких речей без погодження не роблю.

— То ви не тільки настирливий, а й делікатний?

— Так, — відповів категорично. — Я не настирливий і делікатний.

— Музей добродійств? — спитала.

— Якостей, — поправив я. — І поки що не музей!

— Тоді я й справді не проти трохи погрітися.

— Але ж любите дощ, — її тоном сказав я.

— Звісно, — широко всміхнулася, — але коли є де і як погрітися.

Зайшли до магазинчика, але вибір там був мізерний, тільки погане кріплене вино сурогатного походження й горілка. І я вчинив так, як той мудрак, котрий пропускає жінок уперед, маючи підозру, що попереду конечно буде яма чи звалиться на голову цеглина. Отже, вибрати галантно запропонував їй.

— Але ж… — мовила трохи розгублено вона.

— Звісно, — сказав я, — нічого пристойного нема. Сподівалися, що будуть кримські вина?

Ми купили чвертку, і я опустив її в кишеню плаща, принаймні там її господиня напевне не побачить.

— Ви з питущих чи непитущих? — спитала Іра вже надворі, за цей час дощ посилився.

— При нагоді, — сказав я.

— Усе залежить, скільки нагод трапляється, — мовила ригористично.

— У мене мало, бо я жук-самітник, ще й категоричний ворог таємного пияцтва.

— Так кажуть усі таємні п’яниці, — сказала вона, мило всміхаючись.

— Багато знаєте таємних п’яниць? — поцікавився я.

І тут усмішка з її лиця зникла, власне розтала, ніби змита оцим дощем.

— Ненавиджу п’яниць, — різонула черствим голосом. — Але ви студентом, здається, випивали?

Я аж став. Знала про мене навіть такі сокровенні речі, звідки?

— Такий період справді був, — мовив твердо. — Але недовго.

— Будемо сподіватися, — сказала. — Зрештою, знаю, що отямилися. Ви надто серйозний, щоб стати п’яницею.

— Вражений вашою поінформованістю.

— Такий маю ґандж, — мовила з милою усмішкою, яка знову воскресла на її почерствілому від ригоризму обличчі. — Намагаюся знати все про людей, які мені подобаються.

— Але щоб ті, хто вам подобається, нічого не відали про вас, — уколов я, ніби й пропустивши, що вона майже освідчилася мені.

— Це вже напевно, — засміялася. — Ще довго йти?

Але тут сталася невеличка пригода: назустріч статечно ступала одна з моїх учениць із старших класів. Щасливо розширила очі, уздрівши мене із супутницею, її маленький ротик став навкосину — подоба усмішки чи гримаси. І той ротик зумисно чемно зі мною привітався, хоча ми сьогодні бачилися, — у її класі я провів одного з найбездарніших своїх уроків.

— Учениця? — спитала Іра, коли ми розминулися.

— О, так! — кинув легковажно. — Сестра отого хлопця, який пише вам любовні писульки.

— Тоді начувайтеся, — весело мовила Іра. — Завтра про вас загуде вся школа. Діти мають до таких речей надто гострий інтерес.

— Загуде й перегуде, — відказав ніби й безтурботно. — Інтерес швидко згасає, особливо при повторах.

— Сподіваєтеся на повтори? — спитала вона.

— Звісно! — потвердив я. — По-моєму, ви здекларували, що я вам подобаюся. Окрім того, самі вибрали не київські вулиці для проходок, де нас ніхто не впізнає, а ці, а тут такі речі надто очевидні. Отже, маємо їх спокійно приймати чи сприймати.

— Отже, ви не тільки настирливий, делікатний, а й мужній? — спитала іронічно.

— А ще колишній таємний п’яниця, — додав я. — Сподіваюся, що для вас не секрет й інші мої вади?

— Ні, не все про вас знаю, — мовила Іра. — Одного принаймні.

Я поставив брови сторч, дивлячись на неї з-під прихилених повік.

— Маєте почуття гумору, — це прозвучало, здається, як комплімент, і я ще більше здивувався.

— Ви прониклива, — сказав поважно. — Але, по-моєму, це одна з пильно прихованих моїх вад. Так само, як настирливість, делікатність та мужність. До речі, ми прийшли.