Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

Спав я тривожно. Еротичні сни з Ірою чи з будь-ким не снилися (до речі, об’єкти таких снів бувають реальні, інколи цілком несподівані, наприклад хтось, до кого досі не мав жодного інтересу, а часом цілком нереальні чи, може, випадково зустрінуті й ніби твердо забуті), але привиджувалися лабіринти, знову-таки у вигляді якогось кросворда: я ввійшов через двері в голу квадратову кімнату, перейшов через неї до сусідньої, потім ще до однієї — ця мала два чи три виходи; я ж вибрав той, котрий вів просто, але зайшов у кімнату тупецеву; повернувся, відчинивши двері, але кімната, до якої повернувся, була інша, відтак потрапляв у новий тупець, тоді знову повертався і заходив у нові двері, що вели до ще однієї квадратової кімнати, тоді до ще кількох, поки натрапив на таку, що мала вже чотири виходи; знову все повторювалося, інколи в кімнатах заставав людей: ті сиділи за столом і їли, ті грали в карти, шахи чи доміно, а ті злягалися, якісь жінки чепурилися перед дзеркалами, бо всі стіни тих кімнат були дзеркальні, інші варили їсти чи вдягалися; чоловіки щось писали чи майстрували, а коли я заходив, усі ці люди схоплювалися і зникали в стінах, стаючи там відбитками, котрі дивилися на мене зчудованими і застиглими очима; я робив спроби до них заговорити, принаймні спитатися потрібного мені шляху, бо, здається, шукав у тих кімнатах таки Іру, отож і запитував у дзеркальних відбитків, чи не знають вони такої, але ніколи її не називав на ім’я й по батькові. Але відбитки дивилися на мене, як ляльки, що й не дивно, бо дзеркальні відбитки не мають дару мови. Я вперто йшов і йшов лабіринтом кросворда, бо твердо усвідомив, що та система кімнат є одна з чергових головоломок, а може, це образ мого мозку; а може, кожен будинок у місті — це також кросворд, так само, як кожна родина, не кажучи про кожну людину; а коли спинився розгублено, завше вилазив із підлоги, чи спускався на линві зі стелі, чи випливав із дзеркала стін хлопчак, якого не можна було не впізнати, — був то юний єзуїт, який лукаво чи глузливо всміхався і мовчки вказував пальчиком на якісь двері, до яких я завжди стояв спиною. Але й це не рятувало мене від тупеців, і саме тоді, коли повертався зі ще одного, заставав юного негідника із захоплено розтуленим ротом і викругленими очима, а коли входив до кімнати, де він стояв чи з’являвся, то юний єзуїт починав дзвінко реготатися, тицькаючи в мене замащеним чорнилом пальцем; виходило, що він учергове мене одурив; я люто кидався на нього із затисненими кулаками, але той виявлявся прудкіший і встигав ускочити у стіну, тобто в дзеркало, де застигав мертвим відбитком, але не без лукавого проблиску в очах.

Після таких снів доброго пробудження не буває, тобто воскресаючий птах, за згаданим афоризмом, не пробудив мертвого, адже сон, за висловом Себастіяна Кленовича, брат смерті, а назагал я завжди важко прокидаюся, отож єдина думка, яка мене абсурдно воскресила, була та, що Іра сьогодні напевне не приїде і знову почнеться та каруселя з обшуком електричок, від якої я певною мірою втомився; однак добре відав, що моє божевілля не закінчилося (таж бо недаремно латинське слово Ерот має суголосність із «error», що означає блукання, непевність, сумнів, оману і всяке таке), а коли не закінчилося, то я, бідолашка, таки продовжу оту свою, як сказала дівчина, настирливість, тобто знову поїду на станцію, де її школа, і, певна річ, зустріну в порожньому дворі лукавого хлопчака, цього разу з крильцями за спиною і з перев’язкою на очах, а ще з луком у руці й сагайдаком за спиною, і той юний єзуїт зовсім у мене стрілами не кидатиме, бо навіщо стріляти в того, хто й так смертельно поранений, хіба добити, а такі хлопчаки, хоч і блукають порожніми подвір’ями шкіл і у нашому часі, бувши вигнані за любовні записочки молоденьким учителькам, або ж тиняються по комірчинах снів отаких телепнів, як я, але вони не такі, хотілося б вірити, жорстокі, як їхні дорослі сучасники в кривавих війнах двадцятого століття. Зрештою, коли зустріну того малого лукавця, то певний, що він знову покаже мені на якусь іншу Ірину, може й не кругленьку, як м’яч, а цибату, як бусол, але однаково стандартизовану під Homo soveticus, від чого ще раз стане мені в роті кисло й гірко. Таких випробувань я почав уже й жахатися, хоча добре тямив, що всі хлопчаки-божики, ба навіть деякі юні єзуїти, наділені пророчим даром і показують мені зовсім не на чужу людину (як відвідне), до якої я більше ніж байдужий, а на ту, на яку невдовзі має перетворитися об’єкт мого романтичного божевілля. Дивно, що про такі речі ніхто із запаморочених молодиків не думає, — не думав, звісно, і я, та й коли б думав, то що це змінило б?