Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

Уроки того дня провів формально, і це вперше, відколи працюю тут, і, що дивно, учні себе вели напрочуд слухняно, правда, дивилися на мене ґудзиковими очицями, ніби бажали збагнути, що зі мною діється; можливо, несподівано для себе, відкрили в мені (а дитяча проникливість буває дивовижна — знову згадаю мого любого юного єзуїта), що і я почав стандартизуватися, а їм, істотам о цій порі віку стадним, це не могло не подобатися; згадати б, з якою жорстокою нещадністю вони клюють, як бридке каченя, дітей-індивідуалів. Але вони, через ту ж таки проникливість, могли вже винюшити, що тут пахтить романтичними парфумами, а коли це так, то цікавість їхня подвоюється, принаймні дасть їм поживу для кпинів та натуральної зневаги, адже діти загалом украй реакційно ставляться до романтичних історій своїх учителів. Учитель для них має бути людиною у футлярі, вони з нього насміхатимуться, вигадуватимуть прізвиська, зневажатимуть чи й ненавидітимуть, якщо він не такий, що вміє розтопляти серця дівчаткам, але вважатимуть нормальним, як годиться. Індивідуалів же вчителів, яким є і я, вони так само не люблять, але трохи й шанують, тобто віддають дещицю неусвідомленого респекту. Коли ж учитель-індивідуал стандартизується, то цей респект помаленьку розтає в їхніх душах, як бурулька, котру любили смоктати діти попередніх поколінь, але ніяк не теперішні, бо ці ліпше знають, що таке бруд та мікроби, якими вже аж надто загиджено наш світ.

Ось із якими комплексами виходив я на моста над коліями, думаючи: коли блукатиму з Ірою вулицями цього поселення, учні встережуть це першого ж дня.

Але була ще одна завада, щоб блукати просто неба: погода. До речі, тутешній ліс я уже розвідав, його стежки та закутки, а не тільки дививсь у вікно, як про це звіщав, — це було ще під час осінніх блукань, адже ліс восени чудовий. Сьогоднішня погода цілком відповідала моєму душевному станові: щось розколочене і мішане; ще зранку супилося, трохи пішов дощ, перестав, а коли я вийшов на моста (і цього разу зарані) і задивився вдаль, де губилося дві пари рейок, почало капотіти знову, отже для побачення на свіжому повітрі не було умов. Іра ж не знати цього не могла, тож може не приїхати, або проїхати, дивлячись у вікно отим чужим і холодним поглядом, що його мала, коли сів із нею до трамвая (на цю оказію я вирішив до поїзда зайти), або висісти, коротко перемовитися і, зрештою, поїхати наступною електричкою, чи й зайти до цієї, якщо дощ посилиться. Була, зрештою, ще одна можливість: повести її до себе, але таке ставив на останньому місці, одне через господиню, — я вже казав, як ставилася до компаній, а особливо до «дівок», — а друге, навряд чи дівчина, яка вдруге зустрілася з хлопцем, та ще й така остережна, захоче піти на парне усамітнення. А дощ припускав, і я, стовбичачи на мості, мовчки той дощ проклинав і заклинав, визнаючи, що в цій історії щось постійно мені перешкоджає. Обличчя мав мокре, одежа швидко воложіла, але не міг зрушити з місця, бо бажав побачити електричку звіддаля. Навіщо? Одна з химер збожеволілого від любовної пристрасті.

Але вона приїхала і вийшла з поїзда, правда, з іншого вагона, що й зрозуміло: сідати до освоєного потреби вже не було, свіжа й усміхнена, ніби раділа, що погода випала саме така, отже від блукань зі мною мала реальну підставу відмовитися.

— Люблю дощ, — сказала задиристо. — То що робитимем?

— Можливостей дві, — сказав я, відчуваючи, що губи мої схололи, а за комір потрапила водяна струмка. — Перша: ще раз прокататися до Києва, а друга — йти до мене. Вибір ваш!

— А до вас зручно? — спитала, коротко позирнувши.

— Цілком, — героїчно збрехав я. — Кімната з окремим виходом у коридор.

Задумалася на мить, ніби вирішувала, а я завмер, чекаючи відповіді, адже йшлося не просто про вибір місця сховку від дощу: коли спиниться на електричці, стосунки наші залишаться на попередній стадії, коли ж на квартирі, наслідків від господині передбачити не можу, але наші стосунки напевне зміняться.

— Отже? — спитав я, приймаючи на обличчя чергову порцію крапель.

— А це далеко?

— На таких станціях далеко не буває, — пожартував я, — принаймні ближче, як від Святошина до Дарниці.

— Це вже напевне, — засміялася й вона. — Тоді ходімо до вас. Звісно, якщо це зручно.

— Цілковито! — знову героїчно сказав я і повернув до сходів, що вели на моста, відверто кажучи, такого повороту не сподівався. — А чим вам подобається дощ?

— Настроєм, — сказала. — Дощ — це завжди музика!