Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

— То була не я, — сказала. — З тобою до сьогодні ніколи не розмовляла.

Зрештою, я й сам трохи дивувався. Річ у тому, що маю велику пам’ять, по-справжньому велику, і дуже й дуже рідко помиляюся, але цього разу сказати щось напевне таки не міг. Тож змовчав: зрештою, яке це має значення? Більше цікавило інше. Страшенно хотілося запитатися: а чому не хоче, щоб провів її додому, але незвідь-чому відчував, що про це зараз запитувати не варто. Отож почав розповідати їй про Житомир, про те, що прожив там дев’ятнадцять років, а батьківський дім мій на Петровській вулиці, побіч із парком.

— Пам’ятаю той парк, — ожила Іра. — Мати часто водила туди мене на прогулянку. І до нас підійшов якось чужий чоловік. І потім цей чоловік розмовляв з матір’ю не раз; і був то завжди той самий. Часто давав мені цукерки, і це були цукерки «Клишоногий ведмедик», але я чомусь не любила тих цукерок і викидала, хоч до цукерок змальства мала велику слабкість.

— То й був її коханець? — спитав я.

— Не знаю, чи були вони коханцями, — сказала Іра. — Але до того йшлося, бо мама просила мене, щоб я про того чужого дядю нікому не розказувала, що той, мовляв, дядя дуже хворий і йому треба з кимось поговорити. «А звідки ти його знаєш?» — спитала я. «Отак знаю, — відповіла сумно мама. — Просто підійшов і почав про себе розповідати». Мені тоді було років шість, принаймні ще не ходила у школу, тому й спитала: «А чому про цього дядю не треба нікому розказувати?» — «Щоб ніхто нічого поганого не подумав», — відповіла мама.

— І ти батькові про це розказала? — спитав.

— Ні, не я, а сестра. Я ж розповіла сестрі!

— Печальна історія, — мовив я. — І картаєш себе за те?

— Так, — посмутніла Іра. — І досі картаю, бо зробила щось недобре. Маю дурний характер: коли роблю щось недобре чи не так, потім довго мучуся.

— Тоді мені пощастило, — пожартував я. — Принаймні можу бути певний, що мені неподобного не вчиниш.

— Гадаєш? — спитала, не сприймаючи мого гумору й тепер.

— Хочу так думати, — сказав я.

На цьому приїхали до Києва, і я провів її до тролейбуса (таки тролейбуса й десятки), Іра сіла біля вікна, і ми знову закохано й пильно одне на одного дивилися, аж поки машина рушила. І я залишився сам із своїми думками та враженнями.

Стільки всього пережив і такого разючого, що, відверто кажучи, уже хотілося залишитися на самоті, аби перетравити. Дощу начебто не було, хоча щось ледве видне сіялося, додому бажання повертатися не мав, тим більше, що там чекала кам’яна істота, яка вже приготувала всі належні їдкі слова, як колись готував мій батько пруття, — він так його й називав, — для плетіння верш, але риби моя господиня ловити не збиралася, а складала те пруття-слова в цупкого віника, яким і збиралася вимести мене зі свого дому, як сміття.

Отже, проблема перша, думав я, ідучи до свого улюбленого Ботанічного саду при університеті: доведеться шукати квартиру, а цього не дуже хотілося, бо навчальний рік завершувався, я готувався вже й тепер до вступу в аспірантуру, отже мав наміра невдовзі зі своєї станції виїхати, а прописку мав таки в цієї баби, адже мене послали туди за розподілом, — це вважалося добрим призначенням, бо неподалік столиці. Отже, коли звідти піду, треба буде перепрописуватися; до речі, ця прописка мала значення і для вступу до аспірантури, бо певною мірою дорівнювала київській. Зрештою, я міг би, перепрописавшися, залишатися жити на станції, а до Києва доїжджати, як їздила на місце роботи Іра, тож тут, гадав, усе якось влаштується, хоча було смертельно важко братися до таких справ. Був ще один вихід: упослідитися перед господинею, перепросити й пообіцяти, що більше такого не трапиться, але тоді я поранив би свою кавалерську честь та й гордість, довелося б також узгоджувати такі речі і з Ірою. Правда, невдовзі стане тепло, і ми могли б знайти прихистка просто неба, але чи погодиться вона на це? Адже коли ми не просто залицяльники, а вже пов’язалися таїною з’єднаної плоті, повинні мати для того захищене місце.

З такими думками доплівся до Ботанічного саду й мусив покріпитися з недопитої чвертки — нутро наповнилося теплом. Лавки були мокрі, отож блукав алеями, смалячи одна за одною сигарети й думаючи, якою ілюзорною була моя влаштованість та й душевна гармонія, котрої все-таки сягнув, незважаючи на постійну війну із самотою. Так, самоту здолав, але як дивно вона на мені помстилася, бо накидала перед очі стільки ломаччя-проблем, що й не відав добре, як вибратися на рівну дорогу.