Ирэн Роздобудько - Одного разу…

І наздогнали потяг вже на одній зі станцій на під’їзді до столиці.

Пристрасно розпрощавшись біля виходу метро, кожен поплив у свій бік. Вона – збожеволіла від щастя, він – з почуттям виконаного чоловічого обов’язку.

Це щастя тривало три роки.

І було воно на заздрість усім – незвичайне.

Оберемки троянд, на шипи яких були майстерно нанизані крихітні солоні огірки, слоїк з екзотичною білою жабою, котра під ранок опинялася в неї на подушці, пісні під балконом, ключі від «подарованого» авто, котрими вона безуспішно намагалася відчинити дверцята сусідського фіата з пізнішими поясненнями в міліції: «…ох, він у мене такий жартівник!», походи із зав’язаними очима в… чоловічу сауну, нічні виклики таксі з проханням доїхати до бібліотеки, де «біля третьої колони» на неї чекала записка: «Добраніч, кохана!»

Одного спекотного дня він прийшов до неї в дублянці й валянках, запропонувавши відсвяткувати Новий рік. А взимку з’явився в чому мати народила, перевитий лише квітами, мов міфічний фавн, добряче налякавши матусю, що приїхала «на оглядини».

Якось, за всіма правилами піротехніки, він влаштував у її маленькій, щойно відремонтованій квартирці, «венеційський феєрверк», після якого нові шпалери на стінах скрутилися печальними чорними рурочками.

До його візитів треба було готуватися, як до бойових дій.

І вона запасалася різними необхідними для нових сюрпризів речами: придбала протигаз, китайський розмовник, відро й лопату, сітку для ловлі різної дрібної живності, шахтарську каску, альпеншток, набір «Юний медик», газовий балончик і довідку від психіатра – так, про всяк випадок… Одне слово, все те, що могло попередити або допомогти розібратися з громадськістю в разі надто бурхливих проявів його романтичної натури.

Терпець увірвався, коли він прокукурікав на порозі її офісу, не зваживши на присутність у ньому іноземних інвесторів.

Вона зрозуміла, що треба готуватися до звільнення.

Але справа полягала навіть не в цьому!

З чіткою ясністю, котру затьмарював флер його божевільних фантазій, вона зрозуміла головне: її романтичний чоловік прикрашав виключно своє життя, у якому вона була лише об’єктом. Об’єктом для його запеклої боротьби з прозою життя.

Відшукавши цей вдячний об’єкт у її особі, він виростав над собою, мов гриб-порхавка, притрушений сосновими голками в темному лісі буденності.

Він любив себе пристрасно, шалено й ніжно, ретельно уникаючи всього прозаїчного, того, що могло б зруйнувати його світлий лик у її розширених від вічного здивування очах.

А вона була тут ні до чого!

Її настрої, бажання, її робота. Адже варто було їй поскаржитись на здоров’я або попросити прибити «о-о-о-ось цю поличку на о-о-о-ось цей (ще не забитий) цвяшок», як його благородний погляд казкового бетмена тьмянів і сповнювався невимовним сумом.

Одне слово, вона несподівано зрозуміла, що більше не хоче пригод, котрі ніяк не узгоджуються з її повсякденним життям.

Кілька тижнів вона збирала всі розкидані по квартирі «засоби бойової оборони» в мішок, а потім зі слізьми палила їх на галявині, прощаючись із мрією про незвичайні стосунки. Щоби – «з бісовщинкою», «не так, як в усіх»…

…це відбувалося в Німеччині.

У той час, коли в Берліні ще не була знесена стіна, за якою ретельно приховувалися «пережитки капіталізму, що загнивав» від запашних благ комунізму, котрий «ось-ось» настане.

Ми з подружкою (її звали Марина) потрапили в НДР у складі молодіжного десанту, метою якого було ознайомитися з «прогресивними німецькими ровесниками».

Нам було так мало років, що нині здається – стільки не буває.

І, як кажуть, «вітер свободи вдарив їм у голову». Адже життя німецьких ровесників все ж таки дуже відрізнялося від нашого навіть у ті часи.

Щовечора, після відвідувань промислових підприємств і нудних обов’язкових зустрічей з «відмінниками соціалістичної праці», нас (делегацію) водили на вечірки в різноманітні молодіжні клуби. Там закінчувалася пролетарська показуха, лунав «Пінк Флойд» і «дим стояв перевеслом».

Цей бік життя «прогресивної німецької молоді», порівняно з нашим, здавався нам кадрами з голлівудського фільму.

Отже, ми вперше сиділи в пабі (!) під суворими поглядами хлопчиків «від ЦК комсомолу» (яких, до речі, завжди приставляли до подібних делегацій) і… навчились «західному життю».