Ирэн Роздобудько - Одного разу…

А кажучи простіше – вчилися… курити. Адже саме це, прямо скажемо, не корисне для здорового способу життя, дійство здавалося нам проявом вищого ступеня свободи. Про решту ми просто ще не знали.

Але саме через нього й виник той життєвий девіз, котрий потім вплинув на подальше життя.

Марина взяла сигарету, і той, хто сидів навпроти, послужливо чиркнув сірником. І я побачила, як подруга, кумедно витягуючи шию і трохи підвівшись з місця, потягнулася за вогником.

– Не тягнись за сірником! – несподівано вирвалося з мене те «доленосне» гасло. Марина миттєво розпрямилася.

І – о диво німецького джентльменства! – вогник сам опинився біля її носа.

…Звісно, сірник тут ні до чого!

А розшифровка гасла виявилася простою: пізніше, коли життя ставило нас у принизливу позу «того, хто тягнеться за вогником», я завжди згадувала цю давню ситуацію і суворо наказувала випростатися, додаючи з набутого досвіду: «Самі піднесуть!»

Це може здатися дивним, але почуття власної гідності починається саме з цих простих істин, котрі починаються з частки «не»: не плач, не бійся, не проси! А за великим рахунком – не нарікай на життя, не принижуйся. Отримаєш – на копійку, втратиш – на мільйон.

Наведу ще один простий приклад, пов’язаний із почуттям гідності – такий же непафосний і, мабуть, трохи кумедний. Але ми спостерігаємо його щоденно, не пов’язуючи його з таким важливим і глибоким почуттям.

Отже, картинка з натури.

Ранок. Зупинка. До зупинки йде елегантна жінка – все в ній підібрано «до тону»: біла куртка, рожевий шалик, рожева помада на вустах і – прекрасна, «вранішня» посмішка. Пливе, ніби яхточка. Приємно дивитися. До зупинки підкочується маршрутка. І «яхточка» миттєво перетворюється на рибальський баркас! Жінка, підхопивши спідницю, пихкотить, набираючи швидкість на доленосній десятиметрівці аби встигнути закинути на сходинку бодай одну ногу, доки нахаба-водій не зачинив дверцята. Власне, він це й робить, із садистським задоволенням спостерігаючи в люстерко, як з облич чарівних панянок стікає піт, макіяж і вранішні посмішки…

Спостерігаючи таке багато років на будь-який зупинці, відкрила собі нове правило: «Не бігай за транспортом!» Навіть якщо цей «транспорт» – «мерседес» або «майбах».

А тепер переформулюю більш глобально.

Нас принижуватимуть доти, доки ми самі не припинимо тягнутися за сірником і бігати за маршрутками на втіху веселим керманичам.

І з елегантних, незалежних і таких гордих на перший погляд перетворюватимемося на рабів обставин. Часом мізерних. Але й мізерні обставини здатні оселити в душі комплекс неповноцінності. Саме він, цей комплекс, і є тією «кнопкою», на котру тиснуть всі, кому кортить перетворити тебе на «прекрасне ніщо». Аби ти ось так комічно бігла, ламаючи підбори…

…Якось у невимушеній атмосфері, котра не передбачала розумових зусиль, у строкатій компанії жінок, які мило туркотіли «ні про що», розмова зайшла про мрії.

Послухавши, хто про що мріє, я дійшла сумного висновку: а мріяти ми таки не вміємо! Це по-перше. А по-друге – невміння мріяти призводить до… підміни життєво важливих понять.

Отже, про що ви мрієте?…

Наведу лише три типових відповіді. Адже в решті випадків вони суттєво не відрізнялися. Відрізнялися лише жінки – та й то хіба що рівнем своїх запитів залежно від статусу і статків.

«Я давно мрію про джип, – сказала одна, – і ніяк не можу довести чоловікові, що сплю і бачу великий чорний джип. А він зібрався подарувати “фіат”…»

Друга зізналася, що вже багато років мріє з’їздити до Парижа. І теж додала: «Сплю і бачу…»

Третя (у цій альтруїстичній категорії теж виявилося чимало) побажала здоров’я і щастя своїм близьким, додавши: «А більшого мені й не треба!»

Мрії були озвучені. І настала черга другого запитання: а що, власне, треба для того, щоби мрія здійснилася?

Співрозмовниці замислились.

І виявилося таке: а) для купівлі джипа треба всього лише переконати люблячого чоловіка, а водійські права й навички їзди вже є; б) турбюро «горящих» путівок (за досить поміркованими цінами) – за рогом, гроші назбирані, а відпустка – не за горами; в) рідні та близькі живі-здорові й навіть активно користуються альтруїзмом своєї матусі та дружини.

Але, перепрошую, якщо це все так доступно, то чи може воно бути мрією? Адже для втілення її в життя варто просто докласти цілком певних зусиль. Тобто це пристрасне «сплю і бачу» за всією логікою трьох поставлених запитань є лише… метою. І аж ніяк тим романтичним поняттям, котре визначає дещо більш недосяжне – мрію.