Ирэн Роздобудько - Одного разу…

Наступного дзвінка я очікувала з жахом.

Як і передбачала, макабричними голосами ми переповіли одна одній зміст газетних шпальт і теленовин.

Всадивши слухавку в телефонний апарат, мов сокиру в плаху, залиту кров’ю, я розлютилася, згадавши булгаковське: «розруха – в головах!»

Особисто мені не хочеться мати в мізках такий «подаруночок»! І коли наступного разу я почула зі слухавки чергове зведення поганих новин, сказала: «Чудово!», чим, вочевидь, збила з пантелику мою знайому, адже в слухавці зависла глибока пауза.

Чудово, повторила я: життя в черговий раз дає нам шанс довести хоча б самим собі, що ми – не фуфло, не царство тіней і не ляльковий театр Карабаса Барабаса, котрий старанно смикає нас за нерви, пророкуючи те, на що ми так легко ведемося – «все буде погано і… довго».

Отже, продовжувала я, дослухаючись до тиші на тому кінці дроту, особисто я не дам загнати себе в цей ляльковий театр і зробити з себе плаксивого П’єро.

А якщо доведеться починати все з нуля, то це набагато цікавіше, ніж одразу потрапити «в десятку».

Адже той, хто не пізнав, що таке справжній нуль, ніколи не дізнається, на що здатен у вирішальну мить. А хто ніколи не падав, ніколи не пізнає, який це кайф, коли злітаєш! До того ж – з голого асфальту, об який тебе хотіли розтерти на порох.

Одне слово, у розмові з нещасною знайомою, я так розлютилася, що навіть перейшла до цитування Ніцше, котрий, як відомо, дуже не полюбляв ниючих і скиглячих громадян і віщував їм потрапити під лопаті природного відбору.

Відчувши, що стаю дедалі різкішою, я подумала, що мої аргументи не для слабкодухих, що, можливо, я не маю рації і варто було б черговий раз поскиглити разом, нарікаючи на «кризу-владу-банки-тарабанки» і на традиційній песимістичній ноті побажати одна одній традиційного безсоння.

Або ж довести не менш традиційні докази про те, що «пташка Божа» знаходить свої крихти в трудах праведних.

Що розпач – гріх.

І що «терпіння і труд все перетруть»…

– Зрештою, – додала я, не розуміючи мовчання своєї знайомої. – У студентській юності нам доводилося жити на смажених кабачках, і знаєш, я тоді була в кращій формі. А зараз ледь влізаю в сорок шостий…

Я вже хотіла кинути слухавку, як почула з неї цілком спокійний голос:

– Ну що ти мене умовляєш?! Гадаєш, я сама цього не розумію! Дістануть вони мене – як же!

– Що й треба було довести!

Швидше за все, моя знайома не зрозуміла що й кому «треба довести».

Я й сама не знаю, чому вимовила саме це. Адже доводити нічого не треба – і так зрозуміло, що оптимізм кращий від песимізму, що добро (не «бабло», хоч як би дехто не намагався довести протилежне!) переможе і що лялькар, навіть якщо він – Карабас Барабас – зрештою залишається сидіти в калюжі.

Тому я додаю: «Все буде…» – й обережно кладу слухавку.

…У моєї подруги виник Чоловік.

Прошу зауважити: не «завівся», не «намалювався», не «звалився на голову», а саме – виник! І не «кадр», не «мужчинка», не «типчик», а Чоловік. З великої-превеликої літери.

Цей Чоловік виник, як і годиться диву, в мандрівці з промерзлої столиці до берега Криму в складі (не будемо уточнювати якої) делегації. Тобто все було від початку – романтично. Так, як і полюбляє моя подруга.

А полюбляє вона все незвичайне, оригінальне – щоби було трохи «з бісовщинкою та божеволінкою», «не так, як в усіх».

Адже – куди від правди подітися – нині мало хто з представників сильної статі здатний на прояви романтики. Повести в ресторанчик – так, квіти-цукерки – само собою, але щоби ось так… Шампанське на даху чи білий кінь посеред міста – це вже занадто!

А ЦЕЙ був саме такий.

Він виник у перший же вечір у вікні її готельного номеру в… масці й ластах.

Уявляєте?!

Одинадцятий поверх, на вулиці – легка хуртовина, вузький парапет – і оголений торс на тлі зоряного неба.

Звісно ж, моя подруга розчахнула вікно, аби врятувати небесного іхтіандра від неминучого падіння.

– Ось, пропливав мимо… – посміхнувся він, влізаючи до кімнати й додав з «Іронії долі»: – Ми перестали лазити у вікна до коханих жінок!

Тобто ось так одразу й без зайвих слів моя подруга, котра перебувала в халаті, бігуді й невимовному здивуванні, стала ще й коханою.

Потім вони запалювали вогнище на порожньому нічному пляжі, і він вистелив їй стежку до прохолодних хвиль власним пальто.

Потім, знехтувавши службовими обов’язками (адже перебували в складі делегації), вони втекли й автостопом помчали по кримських селищах, скуповуючи в місцевих мешканців домашнє вино, котре заїдали смачнючою курагою в посріблених памороззю стогах і стодолах.