Постав перед собою цю мету, як підручник з домашнім завданням, і методично виконуй вправу за вправою, наближаючись до її здійснення.
А жіноче населення нашої країни – та що там країни – планети! – нині таке, що, поставивши перед собою мету, здатне йти до неї, незважаючи на будь-які перепони. І досягає багато чого. Часом – більшого, ніж їхні обтяжені залізною логікою супутники. Варто лише правильно сформулювати цю саму мету й не вважати її недосяжною. Адже недосяжною вона може бути лише в категорії мрії. Такий-от парадокс…
Заплутавшись у моїх теоретичних міркуваннях, всі хором почали довідуватися, а про що ж мрію я. Не відповісти на це запитання, послухавши відповіді інших, було б некоректно. І я зізналася, що довгий час мріяла майже про те саме – про щось матеріальне (на кшталт авто чи якоїсь побутової техніки), про Париж (а також Рим, Венецію чи навіть Хургаду), благополуччя близьких. Про якісь покупки, ремонти. Про те, щоб усього було багато й одразу. А в певні часи навіть про… склянку арахісового масла, котрим об’їдалися герої голлівудських стрічок. Додала сюди ще й давню ідею поплавати серед риб з аквалангом.
А потім віддаватися подібним мріям набридло. Адже в усьому переліченому чітко прозирали прості та реальні цілі.
І відкрила секрет: коли мрії переходять до розряду мети, життя стає цікавішим. До першого відкриття додалося друге: досягнувши однієї мети, набагато легше дістатися наступної!
А от, відповідаючи на каверзне питання про мрію, довелося добряче поламати голову, поритися у спогадах і потрудитися, аби зчистити зі свого дорослого життя нашарування буднів. І спробувати сформулювати щось дійсно недосяжне, прекрасне і казкове, а не джипи з парижами.
Адже мрія – як прикраса на верхівці новорічної ялинки: маячить десь високо, вабить і виблискує. Зняти – не можна, дивитися – приємно. Це – прикраса твого життя…
Так от. Багато років тому я була цілком серйозно впевнена, що люди можуть літати! Але цього треба вчитися з самого дитинства. Я брала до рук два бабусині китайські віяла, виходила на подвір’я і до пізнього вечора стрибала і падала, намагаючись злетіти. Часом здавалося, що з кожним днем я дійсно трохи відриваюся від землі. І лишилося ще зовсім трошки, аби…
Але цього «трошки» не вистачило. Почалася школа, уроки, потім і зовсім інше життя, у якому місця старим віялам не знайшлося…
І от тепер я думаю: а що, як це шалене бажання злетіти і є тією мрією? Кумедною. Абсурдною. Нереальною. Як і годиться бути мрії!
Власне, подумала я, написавши ці рядки, а чому ж нереальною?
Я ж літаю!
І ті жінки, з якими почалася ця розмова, також. Тільки кожна – по-своєму.
Але це вже зовсім інша розмова…
Успіх – слово, яке в усіх на вустах.
Воно коротке й гучне, мов постріл: нема його – немає тебе! Світ любить успішних. Інші його не цікавлять. Навіть манна каша не лізе до рота малюка без того, аби матуся не сказала: «А цю ложечку – за успіх!» За маму-тата з бабусею на додаток – то вже минулий день. Сьогодні не до сентиментів. Мама з татом нікуди не подінуться, а успіх – це актуально.
Одна моя знайома саме так і годує свого шестирічного сина.
– А можна – за машинку? – питає він.
– Можна, – відповідає матуся, – тільки не за машинку, а за справжнє авто. Велике-превелике!
Малюк тяжко зітхає, розуміючи, що покупка іграшки йому сьогодні не світить, але про всяк випадок ковтає огидну кашу. Як підвалину на майбутнє.
– Молодець! А цю ложечку – за диплом адвоката!
– А цю – за багато-багато грошей!
Цікаво, думаю я, а за що б сьогодні вона сама ковтала цю кашу?
– Та за це ж саме – тільки для нього, – відповідає вона. – У мене ж все є!
Дійсно, нині в неї є багато: дах над головою за площиною стандартної пострадянської «фазенди» в шість соток, звісно, є і «сотки» за нестандартним розміром новітніх часів, авто, шалений любовний досвід, донька від першого шлюбу та син – від третього, статус, гроші, престиж…
І все ж таки, якщо покопирсатися в пам’яті, першу ложку манної каші вона з’їла за… «Барбі».
У всіх тоді була ця цицькаста лялька на високих ніжках, а в неї – ні!
А все тому, що її «успіх» починався довго й марудно в однокімнатній «готельці» на околиці провінційного містечка, продовжився заводською прохідною, а потім ще довго прів у каструлі «факультету наречених» – філфаці зі стипендією в десять умовних одиниць, розповсюджуючи з-під покришки запах смаженої цибулі.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу