Ирэн Роздобудько - Одного разу…

Ні на що не сподіваючись, устромила в горщик із землею. І вона почала рости!

Вже вигналося стебло з кількома великими листками. Я не знаю, що з нього виросте і як воно називається.

А головне – чому я підібрала ту квасолину?…

А раптом з неї, мов у казці, виросте велетенське дерево, на верхівці якого я знайду те, що шукаю все життя…

…я добре усвідомлюю, що це – неправильна книга. Що вона буде цікава лише тим, хто в своєму житті переживав щось подібне. І дуже хочу втриматися від нарцисизму.

Адже «спогади» оприлюднюються лише в двох випадках: коли тобі більше нема чого сказати, а від тебе ще чогось чекають. «Геніального» роману, наприклад.

Доки він пишеться, ти просто в такий спосіб заповнюєш паузу. Або коли тобі років за вісімдесят і вже нема чого втрачати та кого соромитись.

Але це не спогади. Тут немає ніякої хронології. Це просто – неправильна книга (варто було б її так і назвати, мабуть, я так і зроблю).

А от як уникнути нарцисизму?

Звісно, сміючись із себе!

Коли я бачу довкола стільки очей, котрі випромінюють увагу, на яку я аж ніяк не заслуговую, хочу все перекреслити і сказати: «Я – потворний крокодил!» І зізнатися у всіх смертних гріхах.

Написати щось брутальне.

Намалювати чортика.

Роздушити в себе на голові сире яйце…

Щоб усе було проти правил, які завжди намагалася ламати.

І – максимально уникнути «художності», з якою пишуться щоденники, коли ти (нехай і підсвідомо) будеш пропонувати для «загального читання».

…так от, про крокодила.

Одного разу… Дозволю собі вліпити чергове «одного разу», хоча це відбувається саме зараз – у цю мить, коли пишу, я випила коньяку. На роботі. Тобто прямо на робочому місті. І зрозуміла, що життя прекрасне. Хоча й, б… – муха, коротке. Мені дивно, чому часом ми боїмося бути такими, якими ми є насправді? Навіщо надимати щоки і щось виголошувати на публіці, якщо ти і є частиною цієї «публіки»? Колись давно, коли я боялася зателефонувати комусь із «зіркових» героїв публікацій, я подумала: ми всі (всі, без винятку!) колись будемо лежати в одній класичній позі під двома – класичними (!) – метрами землі. То чому ж нині я так боюся зробити один крок назустріч, знявши слухавку й подзвонивши?

Бувають часи й навіть дні, коли мене охоплює величезний жаль до людства. Особливо, коли я перебуваю за кордоном і розумію, що всі ми – бідні й багаті – живемо ОДНАКОВО, з тією різницею, що хтось ставить на стіл яке-небудь фондю-бланж-манже, а інші – гречану кашу. І навіть те, що ми робимо заради дітей, не додасть їм особистого щастя. Бо кожен має розбити свого власного лоба.

І тому варто жити на найвищих обертах, не міркуючи про всяку фігню на кшталт «крісел-портфелів-кар’єр-квартир-канар-потрібних знайомств»… Коли ти пам’ятаєш про «класичну позу під класичними метрами», ти просто починаєш шалено любити цей світ і жаліти всіх, кому випадково пощастило в ньому з’явитися.

…я помічаю, що свідомо відкладаю той момент, коли вперше промовила: «Це місто – моє!»

Це місто Київ.

Власне, так я подумала зовсім недавно. І, одного разу, коли я буду в Парижі чи Римі – впевнена, що подумаю так само.

Але насправді це міг би бути й не Київ…

А будь-яке місце, де я б відчула себе потрібною.

Просто, пишучи про те, як приїхала до Києва з двома валізами, набитими дитячими речами, маю пригадувати різні подробиці. А мені б цього дуже не хотілося. Не маю на це ніякого права. Воно стосується лише «спілкування із Шекспіром». Але, якщо цю тему не обійти, краще задовольнитися метафорами або ж цитатами з творів моїх улюблених письменників, котрі пишуть про себе, як про всіх одразу, а про всіх одразу – як про себе…

Отже, ніколи не вважала, що жінка має «робити кар’єру», і не дуже розуміюся на фемінізмі. Я завжди була як хлопчик. Можливо, як цуцик. А можливо, як у пісні Розенбаума, яку я горлала в потязі «Київ-Харків» із Андрюшкою Кокотюхою та Сергієм Жаданом: «Лєчіть – так лєчіть, гулять – так гулять, стрєлять – так стрєлять, любі-і-і-ть – так любіть…»

Нещодавно, коли я знову сіла в цей потяг із рюкзаком за плечима і квитками в обидва кінці, я подумала: дивно, що це в мене за життя?… Навіщо?… Бачила за вікном вологі вогні київського вокзалу, і мені було сумно…

Потім це минулося. Впевнена, у чоловіків ніколи не виникає таких питань.

Бо в них є неперевершений компас, який веде їх по життю. І часом заводить туди, куди вони й не збиралися йти…