Ирэн Роздобудько - Одного разу…

…історію про «одинадцять лисих, які йшли, взявшись за руки», здається, розповідала Пеппі Довгопанчоха. Історія про п’ятьох сомалійських біженців, котрі оселилися в її хаті, належить Галі Пагутяк…

Взагалі, про Галю я б хотіла написати велику статтю. Але зазвичай хочу, як краще, а виходить – як тепер…

Галина – це також одне з найяскравіших американських вражень. Раніше я знала її лише за текстами.

Людина «на своїй хвилі», самодостатня, дивна, за її ж словами «не тусовочна», а за моїми спостереженнями – дуже мало пристосована до цього часом жорстокого і незрозумілого світу. Обожнює котів і собак, а також усіх пригноблених. Наприклад, біженців. І тому працює в організації, що їх захищає. Здається, половину зустрічей з усіх наших мандрів були присвячені саме цій проблемі. Коли нас везли в черговий заклад, Галя божилася, що не замовляла таких зустрічей. Але, мабуть, у Держдепартаменті вирішили: якщо серед українських письменників є такі фахівці – треба показати «боротьбу за демократію» в повному обсязі. І тому на цих зустрічах головний удар мала приймати на себе Галя Пагутяк.

Тут ми й дізналися, що, крім чотирьох котів, у Галі було прописано… п’ятеро сомалійських біженців, що Галя відчайдушно бореться з «поліцією», яка час від часу стукає в її вікна на першому поверсі будинку, що стоїть на околиці Львова.

Галя, яка через свою делікатність ніяк не хотіла йти під моєю парасолькою, коли ми вночі заблукали в Нью-Йорку і змокли до кісток.

Галя, у номері якої завжди був «льодовик», бо вона не могла впоратися з кондиціонером.

Галя, у якої загубилася валіза на рейсі «Відень-Вашингтон».

Галя, яка кинулася на пошуки цигарок у респектабельному районі Сан-Дієго, де їх не могло бути апріорі і… таки знайшла!

Галя, з якою ми в Чикаго необачно вискочили на вулицю з приміщення аеропорту під час транзитного перельоту й ледь пройшли «паспортний шмон».

Галя, «шопінг» з якою проходив під гаслом: «Ми з Тамарою ходимо парою». (Через це в нас купа однакових речей. Добре, що живемо в різних містах!)

Галя Пагутяк, інопланетянка зі свого Королівства…

Під кінець подорожі Галя запросила всіх нас зібратися в неї під час Львівського Форуму видавців. «Може не відчинити… Втече до мами в село!» – пожартував Василь Габор. Галя побожилася, що відчинить. А якщо й ні – на Галю ображатися просто неможливо!

Отже… висновок перший, зроблений після американських мандрів: свідомі американці не так вже й люблять Дена Брауна. Він для них – попса. «Є письменники хороші, а є – популярні!» – мудро сказав нам один американець.

Висновок другий: американські письменники нічим не відрізняються від українських. Тобто не живуть за рахунок казкових гонорарів, а тяжко «пробивають» свої твори у видавництвах, мріють надрукуватися в «Рендом Хаузі» (монстрі-видавництві, котре поглинуло решту дрібніших) та «Нью-Йоркері». Почувши про нашу ситуацію, вони здивовано цмокали язиками. Виявилося, що в нас у цьому плані більше свободи.

Висновок третій: їхні письменники доволі дивні… Переважно похилого віку, які, напрацювавшись і заробивши пенсію, почали писати книжки. «Наймолодшому поколінню» – далеко за п’ятдесят.

Проте в деяких редакціях газет, а також у коледжах та спеціальних центрах вчать «на письменників та поетів». Принаймні, якщо звідти не вийдуть новітні генії, то мета таких закладів – «навчити висловлюватися на папері». За словами керівника проекту «Молоді письменники» в Берлінгтоні, «навіть інженеру потрібно вміти грамотно скласти інструкцію!»

У Цинциннаті існує літературний жіночий центр із дивною назвою: «Жінки, котрі НАРЕШТІ пишуть про зміни».

У Чикаго – літературний факультет при коледжі. (На ньому, за словами викладачки, навчається навіть «одна дівчинка з України на ім’я Ксюша». Оксана? Прізвище залишилось невідомим… Може, колись почуємо…)

За навчання у цих закладах треба викласти чималу, навіть для американського гаманця, суму. Що робити потім із такою купою письменників, поки що нікому не відомо…

…на цьому записи про Америку уриваються…

Ні, брешу. Спочатку я не хотіла додавати останні уривки. Вони зовсім необ’єктивні, адже нещодавно, розмовляючи з одним відомим письменником, почула, що Америка – дивовижна країна, варто лише «знати місця».

Але я не знала тих місць. І тому хаотично записала таке…

…дивна і чужа країна…

…еклектика в усьому…

…як тут могла виникнути ТАКА література?…