Ирэн Роздобудько - Одного разу…

…тепер я сиджу за своїм комп’ютером на околиці Києва, уявляючи Галю на околиці Львова. За вікном накрапає дрібний дощик.

Жінки під парасольками…

Купка чоловіків під навісом пивної ятки…

Будка з написом «Курчата-гриль»…

«Як мені набридло це Сан-Дієго!»

…я зрозуміла, чому мені (а якщо бути точнішою – нам з Галею Пагутяк) довелося блукати спекотним Вашингтоном по кілька годин у пошуках потрібної «авеню».

– Це нас чорти водять! – сказала я після двогодинних пошуків шляху до готелю. Галя, як гідний нащадок графа Дракули, з цим погодилася.

Вулиці були порожні. Жодного перехожого. Величні адміністративні будівлі сталінського типу схожі одна на одну, як близнюки.

Звечоріло. У голову полізла всяка маячня. Майже як у фільмі «Джентльмени удачі»: «А в готелі зараз – вечеря… Макарони…» Потреби шлунка та втомлених ніг відсувають на другий план враження від споглядання шедеврів Родена, Гойї, Вермеєра, імпресіоністів – у Музеї мистецтв, індіанських старожитностей – в Індіанському музеї, скульптур у Музеї сучасного мистецтва.

Я дивуюсь, як сім років тому, ледь оселившись у готелі й вислухавши попередження про те, що гуляти нічним Вашингтоном небезпечно, вирушила на прогулянку, самотужки дійшла до Капітолію та опівночі, без жодних проблем, повернулася назад. Тепер ми блукаємо кілька годин – і, здається, лишимось тут назавжди…

– Якби я побачила Капітолій – одразу б зорієнтувалася! – із виглядом знавця кажу я.

Галя з надією дивиться на мене.

Я з надією вдивляюся в довгий проспект – марно. Капітолію не видно. Будемо ночувати поруч із чорним бомжем, що зручно влаштувався біля дороги у великій картонній коробці.

– Ви чого такі червоні? – раптом чуємо ми.

Буквально з-за рогу до нас надходить порятунок – Марина Гримич. Виявляється, ми стоїмо поруч із готелем. Майже біля його входу!

Ледь встигли вскочити в авто містера Кена, що запросив нас на родинну вечерю.

Кен – економіст, займається будівництвом. Його родина – одна з небагатьох, що цікавиться тим, як живуть люди в інших країнах. Дружня вечірка головним чином влаштована заради його сина Метью – шизоїдно-розумного хлопчика, відмінника коледжу й майбутнього антрополога. Він прискіпливо вивчав нас, ставив купу бездоганно сформульованих запитань. Мені навіть здалося, що він залюбки обміряв би об’єм наших черепів.

Його мати, Джейн, розповіла, що її дідусь і бабуся – вихідці з України.

Розпитували про Помаранчеву революцію, економіку, стосунки з іншими країнами.

Подавали курку, овочі, рис, на десерт – класичний яблучний пиріг.

Ідеальна американська родина.

Трохи стерильна. Показово правильна.

І лише бабуся – та сама, з України, сиділа в кутку на кріслі й хитрими очима дивилася на нас. Здається, їй хотілося випити чарочку…

…а я так само блукала й решту мандрівки: у Нью-Йорку, в Луїсвіллі, Цинциннаті та Чикаго.

У Сан-Дієго особливо небезпечними виявилися «моли» (велетенські універмаги) та супермаркети. Там, серед кілометрових кронштейнів зі шматтям та полицями з їжею, можна прожити до глибокої старості та померти, так і не знайшовши дороги ані до каси, ані додому.

…приємна несподіванка: виявляється, книжки українських письменників зберігаються в найбільшій у світі Національній Бібліотеці Американського Конгресу. Це підтверджено роздруківками, котрі нам вручили в цьому величному закладі. На своїх аркушиках, крім переліку книжок, знайшла навіть невеличку бібліографію. Аж моторошно стало: хто збирає ці дані?!

З одного боку, здається, що тут нікому нічого не потрібно. Вулицями ходять досить огрядні громадяни з літровими паперовими склянками пепсі-коли в одній руці й пакетом чипсів чи поп-корну – в іншій. Суцільна насолода від життя. З іншого – ось така велетенська культуро-і техно-поглинаюча машина, котра по дрібочці підгрібає все, що здається нікому не потрібним. Цим можна пояснити й дивовижні колекції шедеврів світового мистецтва (адже свого часу скуповувалося все – із розрахунком на майбутню славу невизнаних митців), і найсучасніші технології. Добре, якби у нас так ставилися хоча б до своїх учених, художників, акторів, музикантів. Адже скільки прізвищ українського походження ми познаходили в театральних програмках та туристичних буклетах!

З одного боку, всі піклуються про своє здоров’я. Якщо їхнім «мінздравом» призначено випивати по вісім великих склянок води на день – п’ють. Корисно бігати – всі бігають. Будь-де: по самому центру міста курсують громадяни в навушниках (бігають переважно під музику з плейєра) та браслетом на зап’ясті, який стежить за тиском та диханням. З іншого – дивує, що цей «оздоровчий біг» відбувається переважно біля автостради, над якою висить суцільний смог.