Ирэн Роздобудько - Одного разу…

Але я забула про пружинку! Вона спрацювала якраз тієї миті, коли ми, як стадо баранів, понуро, ховаючи очі від колеги, йшли зі зборів довгим коридором. Я зупинилася і швидко пішла навспак. Як я вже пояснювала, це було вище за мої сили. Пружинка несподівано розвернула мене і змусила йти назад, до кабінету із написом «Партком». А потім сталося й зовсім безглузде.

Я зайшла до «найголовнішого ідеолога» нашої організації, він здивовано поглянув на мене крізь окуляри: «Щось іще?»

– Нічого, – сказала я. – Просто мені треба сказати: ви непорядна людина і вчинили непорядно!

Потім я розвернулася і пішла. Але мені необхідно було це вимовити!

І знову спрацювало відкриття: коли ти пручаєшся – найсильніший відступає. Ідеолог міг зробити все що завгодно! Але що можна зробити з людиною, якій все «по барабану»? А за звільнення я була б лише вдячна… Коли тобі нема чого втрачати, ти нічого не боїшся. Ти стаєш всемогутнім.

…мабуть, зараз я роблю багато відкриттів для своїх близьких, адже мене завжди вважали тихою і слухняною.

Хоча я завжди думала, що дорослі – дурні.

Я і зараз так думаю. І про себе в тому числі.

Дорослі – дурні. А їхні внутрішні пружинки з часом іржавіють і припиняють діяти. І кудись зникає з пам’яті золоте правило: коли ти пручаєшся – найсильніший відступає…

…якби в моєму писанні була хоч якась логіка, наступну оповідь я б назвала «Про те, чого ніколи не станеться у твоєму житті. І як з цим боротися».

Забігаючи наперед, даю відповідь – ніяк.

Важливо лише визначити, чи насправді нездійсненне є таким вже нездійсненним?

У школі нам забивали голови цитатами з класиків. Раніше дівчата занотовували їх у свої щоденники: «Помри, але не давай поцілунку без кохання», або «Людина народжена для щастя, мов птах – для польоту».

А найбільше я ненавиджу ось це: «Незамінних не буває!»

Легко жити, якщо хтось уже вклав тобі в голову ці правила. Тоді можна жити, не думаючи про те, чого б ти ще хотів у цьому житті, і не ридати над тим, що чогось найважливішого не відбудеться.

Мене завжди приваблювали зовсім інші правила. Не те, щоб приваблювали – навмисне я їх не вишукувала та не запам’ятовувала. Скоріш за все, я просто жила всупереч усьому «правильному». Ну от, чому б не закарбувати собі на лобі цнотливий вислів Чернишевського про поцілунки чи не чекати на свій політ разом із Горьким? Чи не засуджувати того покидька, для якого «не буває незамінних»? Наскільки б простіше жилося!

Але все «зіпсував» Гемінґвей та решта його друзів – відвідувачів мистецької кав’ярні «Ротонда» в Парижі…

Одного разу старша сестра майбутнього письменника зайшла до нього в кімнату й ледь не впала від жаху: молодший брат пив вино! І знаєте, що він їй відповів? «Людина має обов’язково випробувати на собі все!» Тобто спробувати здійснити те, що іншим здається табу. І це стало моїм першим правилом.

Друге, трагічніше правило, альтернативне висловлюванню «буревісника революції», я затямила, прочитавши спогади дружини Мандельштама. Коли вони обірвані, гнані, голодні чекали на арешт, він сказав їй: «А чому ти вирішила, що обов’язково маєш бути щасливою?» Це – переформулювання того дурнувато-оптимістичного вислову про птаха і політ, задля якого він народжений. Ніхто не дає нам при народженні ніяких гарантій.

Так от, про нездійсненне…

Люди нервують, божеволіють, втрачають здоровий глузд і гідність через свої невиправдані сподівання. Вони – мов каменюки, що торохкотять усередині. Не дають дихати й рухатись.

Моя подруга Леся Воронина на моє скавуління про якісь негаразди часом каже: «Роздобудя, ніхто не обіцяв, що буде легко!» – і тоді мені справді стає легко. Адже, якщо замислитися, жодна людина в цьому світі не має ніякої індульгенції, котра б відкрила їй прямий і безхмарний шлях до раю. І тому варто бути готовим до всього. Абсолютно до всього.

До того, що тебе любитимуть, – і до того, що цього може не статися…

Що в тебе будуть діти (багато веселих малюків!) – і до того, що їх НЕ БУДЕ… Жодного.

Що ти побачиш Америку чи плаватимеш на гумовому матраці в Мертвому морі – і що ти НІКОЛИ не зрушиш із насидженого місця…

Що ти «народжений для щастя, як…» – і що «ніхто не обіцяв, що буде легко»…

Змиритися з другою частиною цих висловів досить важко. Майже неможливо. Але й весь час думати про те, чого в тебе не буде або залишиться нездійсненним – зовсім нестерпно. Звідси починаються комплекси, заздрість і, зрештою, озлобленість на весь світ.