…влаштування та принцип дії мартенівської печі я так і не вивчила. Мала «двійку» й не пішла на шкільний вечір наприкінці навчального року. А випускні іспити дійсно довели необмежену владу хімічки. Адже вона була у складі комісії, що приймала іспит з української літератури. Треба сказати, що саме українську літературу в школах Донецька викладали абияк. Можна було отримати «відмінно» лише за те, що тупо перелічиш риси характеру якого-небудь Чіпки: «мужність», «бадьорість», «сміливість» – одне слово, дивись у вікно й бубони.
Так от, відповівши на всі запитання екзаменаційного білета і побачивши схвальну посмішку вчительки літератури, я напружилась: їй щось активно шепотіла на вухо хімічка. Усі члени комісії закивали головами й почали запитувати щось із позакласного читання. Наступні хвилин сорок я перечитала їм майже всього Сосюру – те, що в школі не проходили, потім – Тичину. А хімічка все шепотіла й шепотіла щось комісії. Нарешті червона від сорому молода вчителька літератури сказала, що моє майже годинне катування варте лише трійки. Це було несправедливо.
Як боротися з несправедливістю
…я не терплю несправедливості.
Вона для мене, мов батіг або ланцюг, котрим у якомусь індійському фільмі господар до крові шмагав ні в чому не винного слона. Я бачила цей фільм у дитинстві. Таємно ридала. Таємно – бо ніколи й ніде не робила цього вголос. («Нічєво нє больна!»)
Багато разів у житті я була таким слоном. І досі не можу зрозуміти – чому? Хоча насправді не «не можу», а вже не хочу! Певною мірою свої ролі та свій шлях у житті ми обираємо самі. І якщо ти напевно знаєш, що він – твій, варто йти ним до кінця. Навіть якщо тебе лупцюватимуть ланцюгом. Якщо ж ти вагаєшся – розвертайся і йди геть!
Якось мене вразила фраза Гемінґвея: «Я можу кинути все з високої кручі й піти, навіть не озираючись!» Її можна трактувати як завгодно. Навіть як жорстокість. Але це не так… Жорстокість – стояти на краю, лякати близьких, що от-от зробиш крок, і тримати за руку іншого. Парадокс у тому, що той інший зробить крок першим…
Це і є несправедливість.
…усередині кожної людини є потаємна пружинка. Вона реагує на різні – для кожного свої – прояви життя. Моя «пружинка» реагувала й вистрілювала, коли я стикалася з несправедливістю. Я могла стерпіти все що завгодно, але приборкати саме цю пружинку було понад мої сили. Вона випростовувалася сама по собі – і її не міг стримати жоден здоровий глузд.
… одного разуу дворі ми (діти з одного будинку), стояли колом, усередині якого здоровезний чужий хлопець (йому було років 14, нам – по 6) бив нашого ровесника. Це було магічне дійство, схоже на середньовічне публічне четвертування – нас паралізував страх і якась тваринна цікавість. Ми дивилися на розправу, і наші ноги немов налилися чавуном від того страху. Тоді вперше в мені розгорнулася ця пружинка. Якась сила понесла мене всередину кола і змусила битися, кусатися, дряпати пику тому здорованю. І мені було байдуже, вб’є він мене чи ні. Я про це не думала. Але тоді зробила дивне відкриття: коли ти починаєш ось так несамовито пручатися – найсильніший втрачає свою силу! Хлопець покинув бити малого і… пішов геть із нашого двору.
А та пружинка навіки оселилася в мені. Вона була некерована. Ось ще один приклад.
… одного разуя їла величезне яблуко. Процес тривав довго, адже яблуко було завбільшки з половину мого обличчя. Саме в цю мить до мене підійшов хлопець із сусіднього будинку й вирішив випробувати на мені брутальну лайку, яку щойно вивчив від старших. Він її вимовив. Моя рука із яблуком автоматично (пружинка спрацювала!) злетіла вгору – я вдарила його твердим яблуком в обличчя. На його носі та віях осіла яблучна м’якоть, з носа потекла кров.
Пружинка вмить стала на місце, а я подумала: «Мені кінець!» Але хлопець стояв і безтямно дивився на мене (а може, то був больовий шок?).
Я чекала на гідну відповідь і вже налаштувалася битися. Але нічого такого не відбулося. Він постояв мовчки й пішов. Я досі згадую про це яблуко, як про певну метафору. Потім, коли я стала дорослою, мені його не вистачало…
А пружинка працювала довго. І часом це виглядало доволі кумедно. Хоча я ніколи не боялася бути кумедною.
… одного разувона розгорнулася в мені після партійних зборів, коли я працювала на заводі.
Тоді за якусь незначну помилку зняли з посади одного з наших колег по багатотиражній газеті. Я вже тоді була пофігісткою, і всі посади здавалися мені неважливими.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу