Ирэн Роздобудько - Одного разу…

…влаштування та принцип дії мартенівської печі я так і не вивчила. Мала «двійку» й не пішла на шкільний вечір наприкінці навчального року. А випускні іспити дійсно довели необмежену владу хімічки. Адже вона була у складі комісії, що приймала іспит з української літератури. Треба сказати, що саме українську літературу в школах Донецька викладали абияк. Можна було отримати «відмінно» лише за те, що тупо перелічиш риси характеру якого-небудь Чіпки: «мужність», «бадьорість», «сміливість» – одне слово, дивись у вікно й бубони.

Так от, відповівши на всі запитання екзаменаційного білета і побачивши схвальну посмішку вчительки літератури, я напружилась: їй щось активно шепотіла на вухо хімічка. Усі члени комісії закивали головами й почали запитувати щось із позакласного читання. Наступні хвилин сорок я перечитала їм майже всього Сосюру – те, що в школі не проходили, потім – Тичину. А хімічка все шепотіла й шепотіла щось комісії. Нарешті червона від сорому молода вчителька літератури сказала, що моє майже годинне катування варте лише трійки. Це було несправедливо.

…я не терплю несправедливості.

Вона для мене, мов батіг або ланцюг, котрим у якомусь індійському фільмі господар до крові шмагав ні в чому не винного слона. Я бачила цей фільм у дитинстві. Таємно ридала. Таємно – бо ніколи й ніде не робила цього вголос. («Нічєво нє больна!»)

Багато разів у житті я була таким слоном. І досі не можу зрозуміти – чому? Хоча насправді не «не можу», а вже не хочу! Певною мірою свої ролі та свій шлях у житті ми обираємо самі. І якщо ти напевно знаєш, що він – твій, варто йти ним до кінця. Навіть якщо тебе лупцюватимуть ланцюгом. Якщо ж ти вагаєшся – розвертайся і йди геть!

Якось мене вразила фраза Гемінґвея: «Я можу кинути все з високої кручі й піти, навіть не озираючись!» Її можна трактувати як завгодно. Навіть як жорстокість. Але це не так… Жорстокість – стояти на краю, лякати близьких, що от-от зробиш крок, і тримати за руку іншого. Парадокс у тому, що той інший зробить крок першим…

Це і є несправедливість.

…усередині кожної людини є потаємна пружинка. Вона реагує на різні – для кожного свої – прояви життя. Моя «пружинка» реагувала й вистрілювала, коли я стикалася з несправедливістю. Я могла стерпіти все що завгодно, але приборкати саме цю пружинку було понад мої сили. Вона випростовувалася сама по собі – і її не міг стримати жоден здоровий глузд.

… одного разуу дворі ми (діти з одного будинку), стояли колом, усередині якого здоровезний чужий хлопець (йому було років 14, нам – по 6) бив нашого ровесника. Це було магічне дійство, схоже на середньовічне публічне четвертування – нас паралізував страх і якась тваринна цікавість. Ми дивилися на розправу, і наші ноги немов налилися чавуном від того страху. Тоді вперше в мені розгорнулася ця пружинка. Якась сила понесла мене всередину кола і змусила битися, кусатися, дряпати пику тому здорованю. І мені було байдуже, вб’є він мене чи ні. Я про це не думала. Але тоді зробила дивне відкриття: коли ти починаєш ось так несамовито пручатися – найсильніший втрачає свою силу! Хлопець покинув бити малого і… пішов геть із нашого двору.

А та пружинка навіки оселилася в мені. Вона була некерована. Ось ще один приклад.

… одного разуя їла величезне яблуко. Процес тривав довго, адже яблуко було завбільшки з половину мого обличчя. Саме в цю мить до мене підійшов хлопець із сусіднього будинку й вирішив випробувати на мені брутальну лайку, яку щойно вивчив від старших. Він її вимовив. Моя рука із яблуком автоматично (пружинка спрацювала!) злетіла вгору – я вдарила його твердим яблуком в обличчя. На його носі та віях осіла яблучна м’якоть, з носа потекла кров.

Пружинка вмить стала на місце, а я подумала: «Мені кінець!» Але хлопець стояв і безтямно дивився на мене (а може, то був больовий шок?).

Я чекала на гідну відповідь і вже налаштувалася битися. Але нічого такого не відбулося. Він постояв мовчки й пішов. Я досі згадую про це яблуко, як про певну метафору. Потім, коли я стала дорослою, мені його не вистачало…

А пружинка працювала довго. І часом це виглядало доволі кумедно. Хоча я ніколи не боялася бути кумедною.

… одного разувона розгорнулася в мені після партійних зборів, коли я працювала на заводі.

Тоді за якусь незначну помилку зняли з посади одного з наших колег по багатотиражній газеті. Я вже тоді була пофігісткою, і всі посади здавалися мені неважливими.