Петер Хьоґ - Тиша

— Ви знаєте все, — сказала вона, — що стосується дітей. Але вони не можуть визнати це публічно. Вони не сподіваються, що дітей повернуть. Вони планують захоплення.

— Я міг би стати їм у пригоді, — сказав він. — Це я їх вислідив. Я знаю дещо, чого вони не знають. Я мушу там бути.

Вони стояли перед церквою. Мініатюрною, немов будиночок на садовій ділянці.

— Одна з найменших у світі церков з планом у формі хреста, — пояснила вона. — І одна з найгарніших. Побудована у тисяча вісімсот шістдесят п’ятому, одночасно з Російською церквою на вулиці Бредґаде. Коли Східна церква прийшла в Данію. Одночасно з тим, як Ґрундтвіґ опублікував свої переклади візантійської містики світу.

— Випустіть мене, — сказав він. — Не може бути, щоб звідси не було якогось іншого виходу.

— Ти не зможеш пересуватися без милиць. І навіть з милицями ти не дуже далеко зайдеш.

Це була правда. Вона відчинила двері, вони увійшли всередину.

— Narthex [90] Нартекс — вхідне приміщення, призначене для осіб, що не мають права входити всередину головного приміщення для молільників. . Нехрещеним далі не можна.

Всередині було прохолодно і тихо.

Церква була повернена на південь. Він обдумував, чи не розбити йому один з вітражів. Дістатися до берега. Знайти катер. Він знав, що всі спроби втечі приречені на провал.

Вона розчинила ще одні двері, і він зробив крок назад.

Спочатку здалося, ніби перед ними вогненна стіна. Потім він зрозумів, що це ікони. Стіна ікон. Осяяних сонячним світлом, що лилося зверху — звідкись із прорізів у баневій конструкції. Світло це розкладало живописні площини на вогонь різних кольорів. Золотий вогонь. Сріблястий. Пурпуровий, синюватий жар, зелені вогники, немов це поверхня палаючої води. А у вогні — тихі, чіткі фігури. Спаситель, дитина, жінки. Святі. Ще жінки, декілька дітей. Ще один Спаситель.

— Тут ми граємо, — сказала вона. — Щодня. Гріємо вино до двадцяти семи градусів. Наштрикуємо хліб на паличку. Співаємо. Танцюємо. Космічний цирк. Тобі б сподобалося.

Він відсунувся від неї.

— В іспанському кримінальному праві перелічені випадки, що підпадають під амністію, — сказала вона. — Наприклад, якщо обвинувачений назавжди йде в монастир. У цьому випадку його шанси значно збільшуються.

Вона заступила йому дорогу. Щось тягло його через поріг, у напрямку до стіни ікон, можливо — їхнє звучання.

— Я нехрещений, — сказав він.

— В особливих випадках, — відповіла вона, — доводиться нехтувати умовності.

— Я завжди намагався нікого не кривдити, — зауважив він. — Щоб квитки краще продавалися.

— У тебе є п’ять хвилин, — сказала вона. — Може, тобі варто забути про квитки. І зосередитись на головному.

Він вийшов наперед і став під банею. Перед стіною світла.

— У нас є два грецькі слова для сповіді, — сказала вона. — Penthos — смуток. І metanoia — зміна думок.

Він простежив за її поглядом. У невеликому бічному приділі стояв мініатюрний фургон з промащеного палісандра — на коліщатах.

— Ми, — сказала вона, — і ще кілька конгрегацій Східної церкви зберегли інститут сповіді. Хіба можна знайти краще місце для останніх п’яти хвилин?

Він зробив крок уперед і відчинив двері. Площа сповідальні була не більше квадратного метра — як вбиральня в цирковому вагончику. Біля стіни стояв розкладний стілець з плюшевою оббивкою. Каспер сів. Прямо навпроти його обличчя було віконце з тонованого скла з дрібними отворами. Він зачинив за собою двері. Загорілося слабке світло, схоже на світло лампи, яку використовують при кольоровому фотодруку. Через дерево і скло він чув, як по той бік усаджується жінка. Уся ця ситуація була якимсь символом взаємовідносин чоловічого й жіночого. І відносин між Богом і людьми. Пристрасне бажання встановити контакт — але при цьому найтонша розділювальна мембрана.

— Я хочу сповідатися, — сказав він.

— Я вас слухаю.

Це не був голос ігумені. Він відмовився від спроби визначити, кому може належати цей голос. Він прийшов не для того, щоб класифікувати, він прийшов для того, щоб віддати себе беззастережно.

— У мене на душі дуже велике горе, — сказав він.

— Ви пробували молитися?

— Як міг. Але цього виявилося не досить. Мене покинула жінка.

— Чим ви це заслужили?

Питання збило його з пантелику. Він спробував зібратися з думками.

— Я дуже широко відкрив своє серце, — відповів він.

— І що ж нам тепер робити? Канонізувати вас?

Спочатку він не повірив своїм вухам. Потім відчинив двері, сповз із стільця. Плюнувши на милиці, кинувся до інших дверей фургона накарачках і рвонув їх — усе це одним рухом.