Петер Хьоґ - Тиша

Тема повернулася, натяком позначивши швидкий кінець першої частини, у партитурі «Чакони» немає паузи, але Каспер зупинився.

— Я підійшов до неї. Усі інші були немов паралізовані, тільки я зміг зрушити з місця. Я чув її звучання. Тіло було мертве. Але звук жив. І він не був сумним. Він був щасливим. Те, що сталося, не було нещасним випадком. Якщо дивитися на нього з якоїсь вищої точки зору. З вищої точки зору вона просто вибрала свої двері. У якомусь сенсі кращі з можливих.

Він зустрівся із Синьою Пані поглядом. Частота її була такою ж, як і в нього. Він не знав, з яким болем їй довелося зіткнутися в її житті. Але він відчув, що вона розуміє його біль. І не просто розуміє.

— Але для нас із батьком це було нелегко.

Смичок знову знайшов струни.

— Друга частина в мажорі. Милосердна. Глибоке горе. Для мене вона була як бальзам на рани. Бах утратив близьких, також як і я, — я чув це. І знайшов шлях подолання втрати. Я грав її знову і знову. Послухайте-но: утіха звучить майже торжествуюче. Він примушує скрипку звучати як сурми. Ось тут, на сто шістдесят п’ятому такті, він підсилює ефект фанфар тим, що в затакті до дводольного такту грає третім пальцем на струні ре й одночасно грає на відкритій струні ля. Тим самим обертони ля посилюються. Послухайте, це триває до сто сімдесят сьомого такту. Тут починається тиха, глибока радість. З безліччю пауз, що створюють відчуття меланхолії. Він примирився зі смертю. І здається, що вже все. Але це не все. Щось більше очікується попереду. Із двісті першого такту ввись починає здійматися космічний корабель. Друга частина закінчується пасажами арпеджіо, як і перша частина. А тепер послухайте початок третьої частини.

Він узяв чотириголосний акорд.

— Ми знову в тональності ре-мінор. Це той самий акорд, який Брамс використовує у своєму першому концерті для фортепіано, у вступній темі. «Чакона» проходить через усю класичну музику. Ми наближаємося до двісті двадцять дев’ятого такту, де Бах використовує баріолаж, він балансує між відкритою струною ля і виникаючими на струні ре звуками. Одночасно сльози і дивовижна сила. Повертається смерть з першої частини, але тепер у світлі втіхи, і торжества, і заспокоєння серця з другої частини. Це музика, яка виривається з приміщення. Це такий спосіб життя, коли смерть весь час поряд, а проте завжди багато сил, енергії і співчуття. Послухайте це: починаючи з двісті сорок першого такту і далі. Це сама смерть, просвітлена свідомістю. Бах не просто говорить, що можна пройти з розплющеними очима через смерть. Він сам це робить — у своїй музиці робить це. У чому тут секрет? Про це я і хотів спитати.

— Прощення, — відповіла вона. — Секрет у прощенні. Прощення не наповнене ніякими почуттями, воно дуже близьке до здорового глузду. Воно приходить, коли ти розумієш, що інша людина не могла вчинити інакше, а тільки так, як вчинила. І що ти сам не зміг би. Мало хто з нас насправді має вибір у вирішальних ситуаціях. Ти втратив близьку людину. І досі звинувачуєш у цьому всіх жінок. І мене теж.

Вона замовкла. Він хотів би поставити їй інші питання. Куди вирушає Максиміліан? Звідки вона, ця його любов до Стіне? До Клари-Марії?

На ці питання вже були дані відповіді. Вони із Синьою Пані були там, де, власне, й відповіді. Чи стояли на порозі — вона підвела його до порога. Він не знав, хто виконує музику, але вона звучала — хтось турбувався про цілісність і гармонію. Він бачив перед собою жінку, але вона вібрувала так, немов була частиною «Чакони». Ще він чув Клару-Марію, Стіне, Максиміліана. І свою матір. Ми назавжди обплутані переплетінням звуків і почуттів, і для цього переплетіння, точно кажучи, не має значення, живі люди чи ні.

Він поклав скрипку у футляр — хтось поклав скрипку у футляр.

Він устав з крісла, не розуміючи, як йому це вдалося. Біблія, як відомо, повна історій про глухих, які починають чути, і паралізованих, які починають ходити, але одна річ слухати історії, інша річ — брати в них участь.

Він сів їй на коліна — верхи, обличчям до неї, так як могла б жінка сісти на чоловіка.

— Не знаю, чи можна попросити дозволу поторкати ваші груди? — спитав він.

Вона розстебнула свою схожу на халат форму. Його руки ковзнули по її шкірі. Їй було, щонайменше, сімдесят. Шкіра була схожа на пергамент, але вібрувала життям.

Щільність тканини нагадала йому про те, що вона ніколи не годувала.

— А як це відчувається, — запитав він, — що так і не було дітей?

— Одного разу, коли мені були років шістнадцять, у нас: і матір’ю Рабією дещо трапилося, можна сказати, що те, що ста лося, в якомусь сенсі було схоже на твою трагедію. Це було одне з тих нещасть, після яких ніщо вже не може бути як раніше. Після цього у мене з’явилося відчуття, що всі діти наспранді мої. Що було б цілком безглуздо на підставі незначної біологічної спільності називати деяких дітей особливо своїми. Відтоді я належу — так мені, в усякому разі, здається — всім дітям.