Петер Хьоґ - Тиша

Вона була у синьо-сірій формі, і спочатку він побачив тільки це. Потім вона зняла головний убір, і він побачив її волосся і її обличчя. Він знав, що це буде Стіне. А проте не знав.

— Ти зловживаєш щирою довірою віруючого, — сказав він.

— Ти перебуваєш там, куди входити заборонено. Це святотатство.

Пальці його стислися в кулак, щоб завдати удару, вона підхопилася зі стільця, як кішка, без будь-якої підготовки. Він забарився — і запізнився. Застосування грубої сили має бути спонтанним і швидким. Навмисна жорстокість нелюдяна.

За його спиною стояла Синя Пані.

— У тебе є чотири хвилини, — сказала вона. — Потім тебе відвезуть в Аудебо. А Стіне — на роботу.

І вона зникла.

— Ти з ними разом — у всьому цьому шахрайстві. І тоді теж була разом. Ти була карнавальною черницею.

Вона нічого не відповідала.

Йому хотілося сісти, але сидіти було ні на чому. Він відчував, як усе тіло у нього терпне. Давній параліч. Який повертається щоразу, коли ним починали маніпулювати жінки. Не тільки в цьому житті. У багатьох його минулих життях.

— За тобою — грандіозне пояснення, — сказав він. — Тобі доведеться мені все пояснити. Але не зараз.

Вона як і раніше мовчала.

— Вони досі не знайшли дітей. Мене хочуть позбутися. Мене зараз заберуть. На вулиці чекає патрульна машина.

Він дивився убік. Щоб не бачити її обличчя.

— Усі ми колись зраджуємо дитину, — продовжував він. — Це неминуче. Ось чому я не хотів дітей. Ось у чому справжня причина. Але зараз я все-таки щось обіцяв дитині. Кларі-Марії. Я обіцяв, що повернуся по неї. Я зобов’язаний виконати цю обіцянку.

— Чому? Ти їй майже чужа людина.

Він намагався підібрати слова, погляд його упав на хліб, що лежав на вівтарі.

— Коли я був маленький, коли мені було стільки, скільки їй, і нам давали хліб, прямо з печі, або цукерки, ми ділилися з іншими. Нас завжди було багато, дітей артистів, і ми завжди хотіли їсти. Ділилися всі. Ми дещо розуміли, притому що це ніколи не було сформульовано. Ми знали, що хліб смачніший, якщо ним ділитися. Ми не намагалися це пояснити. Але це було суто фізичне відчуття. Смак був інший. Потім це забувається, і я забув. Але останніми днями кілька разів згадував про це. Ми тоді розуміли, що найважливіше не може існувати тільки для тебе одного. Якщо хтось один голодує, то всі відчувають голод. Так само і з щастям. Не існує твого окремого щастя. І волі. Якщо вона невільна, то я теж невільний. Вона із таким самим успіхом могла бути на моєму місці. Напевно, так відчуваєш, коли любиш людину.

Вона зрозуміла його. Він чув це. Баня над ними сфокусувала звуки, немов вони стояли на манежі. Мить була повнозвучною.

— Чим я можу допомогти? — спитала вона.

— Зніми, будь ласка, одяг.

Її звучання згасло, наче її ударили залізним прутом по голові.

Він зняв піджак. Почав розстібати штани. Діяла у нього тільки права рука. Жінка, що стояла перед ним, нагадувала лунатика.

— Ми поміняємось одягом, — продовжував він. — Це єдиний вихід. На вулиці стоять дві поліцейські машини. Машинами теж поміняємось. Тебе відвезуть під домашній арешт в Аудебо. Коли ви будете на місці, ти в усьому признаєшся. Мене ж повезуть до міста. Я знайду спосіб, як їх позбутися.

Вона не рухалася. На ньому лишилися тільки труси-боксери. Поволі наростало відчуття коєного святотатства.

— Ти, схоже, геть сам не свій, — зауважила вона.

Він відчув цілковитий спокій — як перед великим блефом у покері. Настроївся на жіноче. На те, що, коли буде треба, він утратить усе.

— Ці хлопці на вулиці, — продовжував він, — поліцейські, вони не бачили тих, хто забрав Клару-Марію. А я бачив. Це не добренькі дідусі й бабусі. Це злий король і зла королева. Дітей ніхто і не думає повертати. Їх вивезуть.

Вона пильно дивилася на нього. Потім здійняла руки і роз стебнула перший ґудзик.

— Відвернися, — сказала вона. — І заплющ очі.

Відвернувшись, він притиснувся чолом до ароматного дерева сповідальні.

Він настроїв слух на її голизну, на її шкіру. Йому не треба було бачити її, щоб потонути в ній. Це була одна з переваг, здатних примирити з дійсністю, такого слуху, як у нього. Можна стати перед дверима до жіночої роздягальні в басейні й побачити все, що всередині.

— Затули вуха, — сказала вона. — Або всі наші договори скасовуються.

Він затулив вуха.

Вона поплескала його по плечу, він обернувся. На ній був його одяг. Стіне більше, ніж будь-коли раніше, була схожа на саму себе. Піджак, сорочка і штани підкреслювали її жіночність. Є люди, суть яких не може приховати ніякий одяг.